людина на цій планеті. Аж раптом зрозумів: я не хотів залишатися сам.
– Усе марно, – сказала вона. – Усе, буквально все, що ми робимо! Всі ми помремо, ніхто не уникне смерті!
О, Господи! Тільки цього ще й бракувало! Мовив:
– Тут є багато варіантів. Усе залежить від того, як довго її вдається уникнути.
Вона не відповіла.
– Хочете щось випити?
– Ненавиджу цю кока-колу, – відповіла Наташа. – І що тут за гидоту п’ють!
– А як щодо горілки?
Вона підняла голову.
– Горілка? А де ви знайдете тут горілку, якщо Мелікова нема в готелі? І де це він подівся? Чому досі не прийшов?
– Не знаю. Але горілка є в моєму номері. Можу принести.
– Прекрасна ідея, – сказала Наташа Петровна і потім додала фразу, що нагадала мені відразу про всіх росіян, яких я зустрічав у житті: – І чому вона не виникла у вас раніше?
Я взяв у себе залишки горілки і нехотя пішов назад. Можливо, невдовзі прийде Меліков і я зможу з ним грати в шахи, аж поки заспокоюся. Від Наташі Петровни я не чекав нічого виняткового.
Коли підійшов до столика, мені здалося, що переді мною геть інша людина. Сльози висохли, обличчя напудрене і усміхнене.
– Чому ви п’єте горілку? – запитала вона. – Хіба на вашій батьківщині її п’ють?
– Ні, – відповів я. – У Німеччині п’ють пиво та шнапс. Але я стер із пам’яті свою батьківщину і не п’ю ні пива, ні шнапсу. Та й горілки п’ю не так уже й багато.
– Що ж ви тоді п’єте?
«І що за безглузда розмова?» – подумав я і сказав:
– Те, що є. У Франції я пив вино.
– Франція, – мовила Наташа Петровна. – І що тільки німці з неї зробили!
– Мене там не було. Тоді я саме сидів у французькому таборі для інтернованих.
– Звісно! Як ворог!
– А перед тим я сидів у німецькому концтаборі. І теж як ворог.
– Не розумію.
– Я теж не розумію, – відповів я роздратовано.
Якийсь нещасливий випав день. Я весь час крутився у замкнутому колі й ніяк не міг із нього вирватися.
– Хочете ще чарку? – запитав я. Нам справді не було про що говорити.
– Дякую. Більше не треба. Я сьогодні вже досить багато випила.
Я мовчав. Почувався жалюгідно. Здавалося, що я скрізь і водночас ніде.
– Ви тут живете? – спитала Наташа Петровна.
– Так. Тимчасово.
– Тут усі тимчасово. Але дехто залишається назавжди.
– Можливо. Ви теж тут жили?
– Так. Але потім переїхала. Краще б я ніколи звідси не вибиралася. Але ще краще, аби ніколи сюди не приїздила, до цього Нью-Йорка.
Я був надто втомлений, щоб підтримувати розмову. До того ж чув уже занадто багато історій про видатні й звичайні життя, щоб це мене могло зацікавити. Геть нецікаво було слухати жінку, яка бідкалася, що опинилася в Нью-Йорку. Така людина
