сума. – Кан усміхнувся. – Емігранти поки що тримаються купи. Біда згуртовує людей краще, ніж щастя.
Я подивився на Кана. Його бліде, змарніле обличчя якось аж потемніло.
– Порівняно зі мною у вас є перевага, – сказав я. – Ви – єврей. І за нікчемною програмою тих нелюдів не належите до їхньої нації. Я ж не удостоївся такої честі. Я – частина того народу.
Кан обернувся до мене.
– Ви належите до їхньої нації? – запитав іронічно. – Впевнені?
– А ви ні?
Кан мовчки розглядав мене. Стало незатишно.
– Я мелю дурниці, – врешті-решт озвався я, щоб перервати тишу. – Сподіваюся, що одне з одним немає нічого спільного.
Кан далі розглядав мене.
– Мій народ… – почав було, але похопився. – Я теж починаю говорити дурниці. Ходімо! Зробімо не по-єврейському, випиймо разом пляшку шнапсу.
Я не хотів пити, але й відмовитися не міг. Кан здавався зосередженим і спокійним, таке ж враження на мене справив колись Йозеф Бер у Парижі, коли я був надто змучений, щоб цілу ніч із ним пиячити, натомість уранці знайшов його, повішеного, у жалюгідному готельному номері. Люди без коріння дуже нестабільні, кожен випадок має для них вирішальну роль. Якби того вечора у Бразилії, коли Штефан Цвейґ і його дружина вкоротили собі віку, вони могли з кимось поговорити, бодай по телефону, то, можливо, нічого б не сталося. Але він опинився на чужині серед незнайомих людей, до того ж припустився фатальної помилки – записував спогади, замість того щоб уникати їх, як чуми. Вони затопили, аж захлеснули його. Тому я теж страшенно боявся спогадів, особливо коли не мав роботи. Я знав, що потрібно щось робити, я хотів за щось узятися, і усвідомлення цього тиснуло на мене тяжким каменем. Але насамперед мала закінчитися війна, щоб я повернувся до Європи.
Я повернувся до готелю, він здався мені ще похмурішим, ніж завжди. Вмостившись у старомодному вестибюлі, вирішив чекати на Мелікова. Спершу не зауважив нікого, аж раптом почув чиїсь приглушені ридання. У кутку, біля підставки з квітами, сиділа жінка. У тьмяному світлі я ледь упізнав Наташу Петровну.
Мабуть, вона теж чекала на Мелікова. Її плач нервував мене. Від алкоголю паморочилося в голові, тому я ще трохи почекав, а потім підійшов до неї:
– Чи можу я вам допомогти?
Вона не відповіла.
– Щось сталося? – запитав я.
Вона похитала головою.
– Чому мало щось статися?
– Ви плачете.
– І тому щось сталося?
Я глянув на неї.
– Але ж має бути якась причина, через яку ви плачете?
– Справді? – зронила вона з несподіваною ноткою ворожості.
Я б залюбки пішов геть, але моя захмеліла голова не дозволила цього зробити.
– Завжди існує якась причина, – сказав я врешті-решт.
– Невже? А хіба не можна плакати просто так? Хіба все завжди повинно мати якусь причину?
Я
