баба.
– От тому людей і покидають, – пояснив Рауль і піднявся без нашої допомоги.
Ми без проблем довели його до сходів.
– Кілька годин сну, – заклинав Меліков. – Одна-дві таблетки секоналу і сон для відновлення організму. Потім – чашечку міцної кави. І все здасться значно простішим!
Рауль не відповів.
– От і ми його покинули. Як і весь світ.
– Чого ти морочиш собі голову з цим брутальним нікчемою? – поцікавився я.
– Він наш найкращий мешканець. Знімає двокімнатний номер із ванною.
6
Я безцільно бродив вулицями, боячись повертатися до готелю.
Вночі мені снилися жахіття і я прокидався від власного крику. Вже й раніше час від часу марилося, що мене переслідує поліція. А ще мучив споконвічний кошмар усіх емігрантів: я опиняюся по той бік німецького кордону і потрапляю до лап есесівців. Але ці сни приходили тільки в години відчаю. Я думав: і як це через власну дурість знову примудрився потрапити до їхніх рук? Прокидався з криком на вустах, але усвідомлював, що – в Нью-Йорку, дивився через вікно на залите червоними барвами нічне небо і знову обережно випростовувався: врятований!
Та останній сон був інакший – невиразний, зліплений зі шматків, темний, липкий, як смола, і нескінченний. Там була жінка, розгублена і дуже бліда, вона беззвучно просила про допомогу, якої я не міг їй надати, і вона повільно вгрузала у трясовину зі смоли, болота й загуслої крові; її застиглі очі зі страхом втупилися в мене, беззвучно волаючи про поміч, до чорної вирви її широко відкритого рота підповзала чорна клейка маса; командири, спалахи автоматних черг, різкий голос із саксонським акцентом, уніформи і жахливий запах смерті, гниття та вогню; навстіжень розчахнуті двері печі з яскравими язиками полум’я всередині, людина, яка щойно рухалася, ворушила вже тільки рукою, потім самим лише одним-єдиним пальцем, що повільно скарлючився, і хтось, хто наступив на нього, а потім крик, раптовий, зусібіч, із гулким відлунням…
Я зупинився перед вітриною, але нічого не бачив. Тільки через певний час зрозумів, що стою на П’ятій авеню, перед ювелірним магазином фірми «Ван Кліф і Арпельс». Я легковажно втік із антикварного магазину Льові. Вперше той підвал здався мені тюремною камерою. Я тягнувся до людей, прагнув широких вулиць і опинився на П’ятій авеню.
Невідривно дивився на діадему, що колись належала французькій імператриці Євгенії. Діадему штучно освітлювали, на чорному оксамиті діамантові квіти виблискували всіма барвами веселки. Зліва від неї лежав браслет із рубінами, смарагдами та сапфірами, справа – персні та солітери.
– Що б ти тут хотіла? – спитала жінка в червоному строю свою співрозмовницю.
– Зараз носять перли, – відповіла вона. – Вищий клас носить тільки перли.
– Штучні чи справжні?
– І штучні, і справжні. Перли і чорна сукня. Саме таке поєднання є ознакою вишуканого смаку у вищому світі.
– Думаєш, Євгенія не належала до вищого класу?
– Тоді
