style="font-size:15px;"> – Хіба знову не можете до цього повернутися?
– З моєю англійською?
– Ви вже досить непогано розмовляєте.
– Але, містере Льові! Я навіть листа не можу написати без помилок.
Льові почухав лисину бронзовою фігуркою. Якби вона була епохи Чжоу, він би, напевно, так не поводився.
– А на картинах ви розумієтеся?
– Трохи. Так само як і на бронзі.
Він усміхнувся.
– Це краще, ніж нічого. Я порозпитую. Можливо, комусь із моїх колег потрібна допомога. Щоправда, бізнес зараз трохи занепав, ви й самі це бачите по нашому прикладі. Але з картинами все інакше. Особливо з імпресіоністами. А старі полотна зараз узагалі нічого не варті. Одним словом, побачимо.
Льові знову потупцював сходами вгору. «Au revoir, підвале, – подумав я. – На певний час ти був моєю темною батьківщиною. Прощавайте, золоті лампи кінця дев’ятнадцятого століття, прощавайте, золоті аплікації 1890 року, прощавайте, меблі епохи «короля-громадянина» Луї-Філіпа, прощавайте, перські вази і струнконогі танцівниці з гробниць династії Тан, прощавайте, теракотові коні й решта мовчазних свідків давно відшумілих епох! Я вас щиро любив і провів із вами мою американську юність – від десятого по п’ятнадцятий рік життя. Ahoi та ëvoe! Репрезентуючи проти своєї волі одне з найгірших століть, я вітаю вас! Я, запізнілий і беззбройний гладіатор, вітаю вас на арені, на якій майже не залишилося левів, натомість кишить гієнами та шакалами. Вітаю вас як той, хто прагне насолоджуватись життям, аж поки його не зжеруть живцем».
Я поклонився на всі сторони світу, поблагословив антикваріат праворуч і ліворуч, а потім глянув на годинник. Мій робочий день уже закінчився. Над дахами будинків жеврів вечір, і де-не-де вже блідо підсвічувалися неонові реклами. З ресторанів по-домашньому запахло жиром і цибулею.
– Що тут сталося? – запитав я Мелікова у готелі.
– Рауль. Хоче вкоротити собі віку.
– Відколи?
– Від полудня. Він втратив Кікі, який чотири роки був йому вірним другом.
– У цьому готелі багато плачуть, – сказав я, прислухаючись до приглушених ридань, що долинали до плюшевої стійки з кутка, де стояла підставка з рослинами. – І завжди серед пальм.
– У кожному готелі багато плачуть, – зауважив Меліков.
– У готелі «Ритц» теж?
– У «Ритці» плачуть, коли падає курс акцій на біржі. А в нас – коли людина раптово усвідомлює, що вона безнадійно самотня і що вже немає сенсу себе дурити.
– Кікі потрапив під машину?
– Гірше. Він заручився. З жінкою. Це трагедія для Рауля. Якби він утік з іншим геєм, то однак би залишився серед своїх. Але жінка! Це споконвічний ворог. Зрада. Гріх проти Святого Духа! Навіть гірше за смерть!
– Бідні гомосексуалісти! Їм доводиться боротися відразу на два фронти! Проти конкуренції і серед жінок, і серед чоловіків!
Меліков усміхнувся.
– Щойно Рауль висловив низку яскравих думок про жінок. Найневинніша: «Жінки – це оббіловані
