вдома. Тому, хто не має власного дому, легко таке відчути.
2
Я швидко опановував англійську і за два тижні вже володів нею, як п’ятнадцятирічний підліток. Щоранку по кілька годин сидів серед червоного плюшу в готелі «Ройбен» і вивчав граматику, а по обіді шукав будь-якої нагоди попрактикуватися. Я діяв без жодного сорому. Зауваживши, що через десять днів, проведених із Меліковим, у мене з’явився російський акцент, кинувся спілкуватися з гостями і службовцями готелю. І щоразу переймав різноманітні акценти – німецький, єврейський, французький і насамкінець, коли вирішив, що тутешні прибиральниці та покоївки – чистокровні американки, – ще й бруклінський.
– Тобі треба закрутити роман із молодою американкою, – сказав Меліков, з яким ми вже перейшли на «ти».
– Із Брукліну? – запитав я.
– Ліпше з Бостона. Там найкраще розмовляють.
– А чому б не знайти якусь вчительку з Бостона? Так було б економічно вигідніше.
– Цей готель, на жаль, – типовий караван-сарай. Акценти тут літають у повітрі, мов тифозні бактерії, а ти маєш хороший слух на все нетипове і геть не чуєш всього нормального. Можливо, тут би зарадили почуття.
– Владіміре, – відказав я, – світ і так доволі швидко мене змінює. З кожним днем моє англійське «я» на рік дорослішає, і, на превеликий жаль, свої чари втрачає і світ цього «я». Що більше я розумію, то стрімкіше зникає таємничість. Ще кілька тижнів, і мої обидва «я» зрівноважаться. Американське стане таким же тверезим, як і європейське. Тому дай мені трохи часу! З акцентами теж. Я не хочу занадто швидко втратити своє друге дитинство.
– Цього не станеться. Поки що у тебе розумовий обрій меланхолійного торговця овочами. Того, що на розі, Аннібале Більбо. Ти вже навіть використовуєш його італійські слівця, вони плавають у твоєму англійському овочевому супі, мов шматки м’яса.
– А нормальні, справжні американці взагалі існують?
– Авжеж. Але Нью-Йорк – це великий порт, крізь який суне маса емігрантів, – ірландці, італійці, німці, євреї, вірмени, росіяни і ще з десяток інших. Як там у вас кажуть: тут ти людина, тут ти маєш право бути людиною. Тут ти емігрант, тут ти маєш право ним бути. Цю країну заснували емігранти. Тому відкинь свої європейські комплекси неповноцінності. Тут ти знову людина, а не замучений шматок плоті, приліплений до власного паспорта.
Я підвів погляд із шахівниці.
– Це правда, Владіміре, – промовив повільно. – Побачимо, скільки це все триватиме.
– Ти не віриш, що це все надовго?
– Як би я зміг у таке повірити?
– У що ти взагалі віриш?
– Що все тільки гіршатиме, – відповів я.
Накульгуючи, хтось ішов вестибюлем. Ми сиділи у напівтемряві, і я бачив лише розмиту постать, проте зауважив оте дивне накульгування, у розмірі три чверті, що невиразно нагадало мені про одного знайомого.
– Лягманн, –
