воно що! Іще один дотепник! Я вже й забув. Останнього разу, коли я тебе…
– Годі! – вигукнув я.
– Що?
– Годі, Курте. Далі не треба!
– Як хочеш. – Лягманн якусь мить повагався. Але бажання вилити душу перемогло. Він знову розпакував тонкий світло-голубий папір. – Шматок оливкового дерева з гори Єлеонської, з самісінького Гетсиманського саду. Оригінал зі штампом та письмово завіреним документом про автентичність. Але якщо й це на неї не вплине, що тоді?
Він втупився на мене благальним поглядом.
– Точно подіє. А може, ти ще й пляшку йорданської води маєш?
– Ні, не маю.
– То налий у пляшку.
– Що?
– Налий у якусь пляшку води. Надворі є кран. Додай іще трохи пороху, щоб виглядала, як справжня. Ніхто ж не перевірятиме. Ти вже маєш письмово завірені вервицю та шматки оливкового дерева, ще тільки йорданської води бракує.
– Але ж не наливатиму я її у пляшку з-під горілки!
– Чому ні? Змий етикетку. Пляшка має дуже навіть східний вигляд. Твоя пуерториканка горілки ж, мабуть, не п’є. Щонайбільше ром.
– Віскі. Це трохи дивно, правда?
– Ні.
Лягманн замислився.
– Пляшку варто було б закоркувати, так правдоподібніше. Сургуч маєш?
– А ще чого? Візи і паспортів? Звідки у мене сургуч?
– Деколи люди носять при собі найдивовижніші речі. От я, наприклад, роками ходив із кролячою лапкою і…
– Може, у Мелікова є.
– Точно. Він же весь час запечатує пакунки. І як я відразу не додумався!
Накульгуючи, Лягманн вийшов.
Я відкинувся на спинку крісла. Вже геть стемніло. Крізь освітлені двері на вечірню вулицю кинулися тіні і примари. Навпроти мене у дзеркалі зачаїлася тьмава сіризна, що марно силкувалася набути сріблястого відтінку. Плюшеві крісла пофіолетовіли, і якоїсь миті мені здалося, наче на них засохла кров. Дуже багато крові. І де я таке вже бачив? Кров на трупах у маленькій сірій кімнаті, а за вікнами сяє розкішний захід сонця, через який усе в кімнаті здається напрочуд безбарвним і вибляклим – суміш сіро-чорного та цього багряно-червоного і фіолетового, усе, крім лиця перед вікном, воно раптово обертається, і останні промені вмираючого сонця падають на нього – пів-обличчя палахкотить червоним полум’ям, а другу половину – сховано в тіні, аж раптом тишу пронизує високий писклявий голос із саксонським відтінком: «Не зупинятися! Наступні!»
Я обернувся і знову ввімкнув світло. Минули роки, перш ніж я зміг спати без світла, але, навіть коли засинав, моторошні сни змушували мене зриватися на рівні ноги. Й досі щоночі неохоче вимикаю лампу і не люблю спати сам.
Я піднявся і вийшов надвір. За стійкою біля входу стояли Лягманн і Меліков.
– Усе гаразд, – тріумфально повідомив Лягманн. – Ти тільки поглянь! У Владіміра є російська монета, ми нею поставимо печатку. Тут навіть кирилицею написано! Щоб я здох, якщо хтось засумнівається, що то не грецькі ченці
