style="font-size:15px;"> – Отже, хочеш стати американцем.
– Я ніким не хочу ставати, я хочу врешті-решт кимось бути. Якщо мені дозволять.
– Видатні слова.
– У себе завжди треба вселяти мужність, – мовив я. – Тут ніхто не допоможе.
Ми зіграли партію в шахи. Я програв. Поступово сходилися пожильці, Меліков видавав їм ключі і розносив по номерах пляшки та цигарки. А я сидів собі далі. Справді, що зі мною сталося? Збирався був сказати Мелікову, що хочу винаймати власну кімнату. Навіть не знав, чому в мене виникла ця ідея, – ми не заважали один одному, а Мелікову було байдуже, житиму я в нього чи ні. Мені раптом здалося важливим знову спати самому. На Елліс Айленді я лежав у залі з багатьма іншими, у французькому таборі для інтернованих було так само. Я знав, що, коли опинюся в кімнаті сам, знову почну згадувати про ті часи, що їх краще було б забути. Але нічого не вдієш, не можу ж я все життя уникати цих спогадів.
3
З братами Льові я познайомився, коли косі промені світла зачарували антикварні магазинчики по правий бік вулиці, заливши їх медово-золотистою барвою, а вікна по інший бік уже обплітало павутиння сутінків. Це був момент, що вдихнув у будівлі життя, – мить віддзеркалення буття завдяки позиченому світлу, оманлива ява, подібна на ту, якою живе намальований над дверима оптики годинник, – він щодня відроджується тієї секунди, коли фальшивий і справжній час збігаються. Я відчинив двері магазину. Один із рудоволосих братів Льові вийшов зі свого акваріума, трохи покліпав очима, чхнув, глянув на ніжні промені сонця, чхнув іще раз, а потім зауважив мене: я саме спостерігав, як антикварний магазинчик перетворюється на печеру Аладіна.
– Красивий вечір, правда? – сказав він у порожнечу.
Я кивнув.
– У вас тут добра бронза.
– Підробка, – відповів Льові.
– То, мабуть, не ваша?
– Чому?
– Бо ви кажете, що це підробка.
– Кажу, що підробка, бо підробка.
– Мужньо, – здивувався я. – як на торговця.
Льові знову чхнув і ще трохи покліпав очима.
– Я купував її як фальшивку. Ми тут завжди чесні!
Коли ще й заяскріли дзеркала, то моєму захопленню від комбінації фальшивого та чесного не було меж.
– Ви не думаєте, що вона все одно могла б бути справжньою? – не вгавав я.
Льові відійшов від дверей і подивився на бронзу, що лежала на американському кріслі-гойдалці.
– Я продам її вам за тридцять доларів, – виголосив він. – У подарунок отримаєте ще й підставку з тикового дерева. Різьблену!
У мене залишилося ще приблизно вісімдесят доларів.
– Можна взяти її на кілька днів? – запитав я.
– Та хоч на все життя беріть, якщо заплатите.
– А на пробу? На два дні.
Льові обернувся.
– Я ж вас не знаю. Якось дав одній жінці дві фігурки з мейсенської порцеляни, мені здалося, що можу їй цілком довіряти. На пробу.
– А її з ними
