Петровна, – промовив він. – Коли ви повернулися?
– Два тижні тому.
Я теж підвівся. Жінка була майже одного зі мною зросту. У вузькому приталеному костюмі вона здавалась аж занадто худорлявою. Говорила швидко, дуже високим і трохи прокуреним голосом.
– Чарку горілки? – запитав Меліков. – Чи віскі?
– Горілки. Але тільки ковточок. Маю знову йти. На фотосесію.
– Так пізно?
– Цілий вечір. Фотограф вільний тільки ввечері. Сукні і капелюхи. Капелюшки. Геть мініатюрні.
Аж тепер я побачив, що Наташа Петровна теж була в капелюсі: округлої форми і без крис, чорне ніщо, яке косо сиділо в її волоссі.
Меліков пішов по пляшку.
– Ви не американець? – поцікавилася дівчина.
– Ні. Я німець.
– Ненавиджу німців!
– Я теж, – відповів я.
Вона здивовано глянула на мене:
– Не сприймайте це особисто.
– Ви теж.
– Я французка. Ви повинні це зрозуміти. Війна.
– Я розумію, – спокійно погодився я.
На мене вже не вперше звалювали відповідальність за гріхи фашистського режиму в Німеччині. Зрештою я збайдужів до цього. Я ж натомість сидів у таборі для інтернованих у Франції, але французів так і не спромігся зненавидіти. Але навряд чи це варто було пояснювати. Примітивній здатності так просто ненавидіти чи любити можна хіба що позаздрити.
Меліков прийшов з пляшкою і трьома маленькими чарочками, які він наповнив по самі вінця.
– Я не хочу, – відмовився.
– Ви образилися? – запитала дівчина.
– Ні. Просто зараз не хочеться пити.
Меліков усміхнувся.
– На здоров’я, – виголосив, піднявши келишок.
– Дар богів, – швидким ковтком дівчина вихилила чарку.
Це був геть ідіотичний вибрик – я відмовився, а тепер відступити вже не було як. Меліков підняв пляшку:
– Ще по одній, Наташо Петровно?
– Merci, Владіміре Івановічу. Досить! Мушу йти. Au revoir. – Вона подала мені руку. – Au revoir, мосьє.
Я відчув її міцний потиск.
– Au revoir, мадам.
Провівши її, Меліков повернувся:
– Вона тебе розізлила?
– Ні.
– Не зважай. Вона всіх дратує. Хоч і не навмисно.
– Вона не росіянка?
– Росіянка. Але народилась у Франції. Чому запитуєш?
– Певний час я жив серед росіян. Зауважив, що для їхніх жінок ганити чоловіків – це як вид спорту. Їм це подобалося навіть більше, ніж іншим.
Меліков вишкірився:
– Ну, ну! І що поганого в тому, щоб трохи вивести чоловіка з рівноваги? Це точно краще, ніж щоранку гордо натирати ґудзики на його уніформі і чистити йому чоботи, а він потім топтатиметься ними по руках маленьких єврейських дітей.
Я
