тут опинився?
– А як ми всі тут опинилися? Завдяки сотням випадковостей. Жодного з нас не було у складеному американцями списку світочів науки і культури, яких треба врятувати.
Меліков знову вимкнув світло і витягнув із-під стійки пляшку.
– Американська горілка, – сказав. – Схожа на каліфорнійське бордо чи бургундське з Сан-Франциско. Чи рейнське вино з Чилі. Будьмо! Одна з переваг еміграції полягає в тому, що люди змушені часто прощатися, а потім можуть святкувати нові зустрічі. Це створює ілюзію тривалого життя.
Ні я, ні Лягманн нічого не відповіли. Меліков належав до іншого покоління – покоління 1917 року. Те, що нас досі спалювало, для нього перетворилося на спогад.
– Будьмо, Владіміре, – сказав я врешті. – І чому ми тільки не народилися йогами?
– З мене було б навіть досить не народитися євреєм у Німеччині, – відказав Лягманн-Мертон.
– Ви – авангард перших громадян світу, – незворушно відповів Меліков. – Принаймні поводьтесь, як першопрохідці. Колись на вашу честь ставитимуть пам’ятники.
– Коли? – спитав Лягманн.
– Де? – поцікавився я. – У Росії?
– На місяці, – сказав Меліков і пішов до стійки реєстрації.
– От дотепник, – зауважив Лягманн, проводячи його поглядом. – Ти на нього працюєш?
– Тобто?
– Дівчата. Як треба, то й морфій і таке інше. Думаю, він іще й букмекером підробляє.
– То ти тому прийшов?
– Ні. Я пропадаю тільки за однією жінкою. Уяви собі: їй п’ятдесят, вона з Пуерто-Рико, однонога католичка. Другу ногу їй ампутували. Крутить роман із якимось мексиканцем. Він сутенер. За п’ять доларів згоден навіть сам постелити нам постіль. Але вона не хоче. Категорично проти. Вона вірить, що з-за хмар на нас дивиться Бог. Навіть уночі. Я сказав їй, що у Бога короткозорість, уже давно. Нічого не вдієш. Але гроші вона бере. І обіцяє. Тоді сміється. І знову обіцяє. Що на це скажеш? Хіба я тому приїхав до Америки? Це безнадійно!
Лягманн комплексував через свою кульгавість. За його словами, раніше він був справжнім ловеласом. Якийсь есесівець почув про це і затягнув бідолаху в солдатський ресторанчик у районі Берліна – Вільмерсдорфі, щоб каструвати, але йому – це було 1934 року – завадила поліція. Лягманн відбувся кількома шрамами і чотирма переломами ноги, що як слід так і не зрослися. Відтоді він накульгував і полюбляв жінок із незначними фізичними вадами. Якщо в них був товстий і міцний задок, решта його не обходило. Навіть у Франції, за найскладніших життєвих обставин, він задовольняв свої потреби, полюючи на спідниці. Запевняв, що якось був познайомився у Руані з жінкою з трьома цицями, до того ж – на спині, і що народжена з морської піни Венера здалась би поруч із нею сумною потворою, оскільки у дамі з Руана він мав усе напоготові, навіть не розвертаючи її до себе лицем.
– Зате задок у неї був міцний, мов камінь! – додав мрійливо. – Гарячий мармур!
– Ти, Курте, анітрохи не змінився, – зауважив я.
– Та ніхто не змінюється. Кожен тисячі разів божиться, що зміниться. Декому навіть це вдається, коли його вже притисло до
