освоєної території, де була худоба, харчові припаси тощо, але водночас не була хатою.
Під час цього обряду молодята проходили випробування: дівчина мала продемонструвати присутнім (власне, усій сільській громаді) доказ своєї цноти, а наречений – спроможність «добути калину». Існують навіть свідчення, що допускали заміну нареченого (у разі його статевої неспроможності) на дружка, що засвідчує, по-перше, виняткове значення факту успішної ритуальної дефлорації, а по-друге, другорядність способу, у який вона була здійснена.
Ступа й товкач символізували статеві органи й злягання, тому «нечесній» нареченій давали ці предмети, аби підкреслити, що вона вже «товчена»
Хомут або ярмо серед іншого вдягали на шию родичам «нечесної» нареченої, зокрема батькам, щоб принизити їх
Пікна діжа – дерев’яна посудина, у якій готували тісто на хліб. На Поліссі діжу як сакральний предмет ставили перед молодою. Цнотлива наречена мала стати на неї, нецнотлива – відмовитися
Ритуальна дефлорація була обов’язковою для нареченої, адже це «правильно» переводило дівчину в статево-вікову групу жінок. Окрім того, дівочу цноту пов’язували з добробутом і багатством, яке «чесна» наречена нібито забезпечувала родині молодого. Порушення «правильного» переходу, за народними уявленнями, могло принести негаразди та біди не лише дівчині та родині, а й усій громаді. З огляду на це громада прискіпливо контролювала виконання встановлених правил і в разі їх порушення намагалася покарати дівчину з метою уникнення ймовірних нещасть.
Завершальна частина весілля відзначається послідовністю антиповедінкових карнавальних забав з еротичними піснями та іграми у формі почергового відвідання хат учасників весілля («перезва»), вшановування («одруження») батьків та гостювання в батьків молодої («пироги», «гості»).
Отже, весільне дійство відбувалося в такій послідовності: попити – сватання – змовини – приїзд свах (очікування перед входом) – з’єднання свічок (на порозі) – посад – завивання – комора – розділення короваю – перезва – «одруження» батьків – пироги – і супроводжувалося низкою застережень і заборон.
На весіллі ніхто не пожаліється: коли нема чого їсти, бо хто йде на весілля – бере свій хліб, – у неділю, і понеділок, і у вівторок, – бере він з дому хліб, бере і його жінка; а в хазяїна, де гуляють, хоч би було страви повні столи, то усім байдуже – ніхто до неї дуже не кидається, аби була водка, бо коли нема водки, то кажуть: «І яке там весілля було, і не нагулялись!..»
На весіллі самий бідний чоловік бере не менше як чотири відра, а коли хоч трохи заможніший, то й десять відер. Обносять водкою – перша пляшка – весільний батько, а зараз же за ним, з другою пляшкою – весільна мате…[26]
Коли постіль готова, вечеря й частування скінчено, дружко
Кайндль Р. Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. – С. 23.
