розтерту пуповину кішки, заячий жир; давали жінці випити три краплини крові з пупа новонародженої дитини, ходили на богомілля по монастирях, особливо до Києво-Печерської лаври, служили акафісти Спасителю, Божій Матері, а також святим, зображеним із малими дітьми на руках: Симеону Богоприїмцю та Севастьяну. За одним зі звичаїв («держать младенчика»), під час обітниці – служби, яку замовляли в печерах, – неплідні батьки тримали на руках труну з мощами одного з 14 тис. малюків, яких убив Ірод. Окрім того, досить часто роздавали милостиню злидарям та пожертви на потреби храму, ходили по церквах, ставили свічки, багато молилися.
Підсумовуючи слід зазначити, що відхиленням від норми, девіантною поведінкою жінки в народній культурі українців вважали вживання засобів контрацепції та переривання небажаної вагітності. Попри однозначне засудження суспільною мораллю цих дій, можна припустити, що вони таки мали місце, адже техніка запобігання або переривання вагітності в традиційній культурі була відома. Насамперед це магічні дії, механічне втручання, уживання різних субстанцій тощо. Стверджувати, що такі дії були поодинокими або ж, навпаки, загальнопоширеними, ми не можемо через відсутність статистично-медичних даних. Очевидно, це були радше винятки, аніж поширена практика. Методи, до яких удавалися селянки, були небезпечними, часом навіть смертельними. Такий негативний досвід стримував інших жінок від подібного. Окрім того, варто враховувати позицію церкви, яка забороняла (і забороняє) такі процедури, прирівнюючи їх до вбивства. Церковна заборона лягла в основу багатьох народних легенд, переказів, пісень про страшну кару й спокуту, яку нестиме жінка, що «стратила» дитину. Тож страх Божої кари також стримував жінок від абортів. Загалом суспільна мораль визначала материнство як одне з головних призначень жінки, тому будь-які спроби його уникнення всіляко засуджували та карали. Саме ці чинники пояснюють нечисленність абортів у традиційному суспільстві.
Стари люде гомоніли, що одна жинка, – у її були вже діти, – не хотіла бильш дітей и щось зробила и почуствовала свий гріх. От вона пошла до батюшки, посповидалась да й каже йому: «Накинте мині гріх». Батюшка говорить: «Накидать не буду, останься в церкви, побачиш сама». Осталась вона в церкви на нич, обвели її хрестом і замкнули. Оповночи, бачить вона, виходить из овтара утка и семеро утенят. Покахкала й пошла в овтар. Вранці, коли одомкнули церкву, увийшли й спитали тую жинку, що бачила вона, вона й росказала про утку й утенят. Батюшка й пояснив: «Ото була б у тебе дочка, а в її семеро дітей».
Оце мабуть з років кільканадцять, як шли ми з Києва і приєднались до нас чужі жінки десь аж із-за Тального. А одна жінка така чогось сумна, аж леця на ній нема й плаче, а я таке не втерпіла, то й питаю її: «Чого це ти, молодице, плачешь?» Вона й каже: «Оце вже пять літ, як я вийшла заміж, то й не хотіла мати дітей, то двое діточок мало бути, але минулося. Мати мені й казали: «Шо ти, дочко, робиш, бійся Бога, то ж гріх тяжкий. Воно тобі дурно не пройде, будеш спокутувати перед Господом на том світі, муситимеш
Грушевський М. Історія української літератури. – С. 633.
