робиться. Й попи тепер такі понаставали, нічого не кажуть про страшний суд, а большовики кажуть, що ніякого сташного суду не буде й гріха нема. Тож, колись було, як котра дівка чи молодиця дітей поїсть, то й спокуту дають попи й люди и шкалюють, а тепер… Та що вже й казать, тож тяжкий гріх. Котра жінка дітей поїсть, то на тім світі буде вік вішний їх їсть й не поїсть, а отак в зубах і носитиме. Адже ж одна жінка як замерла, то бачила всі кари, всі муки, то й вона всім оповідала, що її там було. Як замерла вона, то взяв її душу сивий дідок і повів її по раю й усеньке показував й пояснював; тілько це вже було давно, то я позабувала; лишень добре мені в тямку, як вона казала, що бачила дівок, як вони ходили й у зубах дітей своїх носили. А вона й питається дідка того: «Що це воно таке? Навіщо ці дівки в зубах дітей носять?» А він каже: «Ото бачиш, це ті, що як були живі та поїли свої діти, а тепер будуть їх їсти й не переставать і не з’їдять і не наїдяться!»
А потім привів її до скрині то й каже: «Слухай!» Вона слухає, аж там щось сильно пищить, а потім той дідок відчинив скриню то й каже: «Дивись!» А в тій скрині повнісенько діточок манюсеньких, тілько головки видко, так густо. І так всі попростягали до неї рученята та пищать. Вона й знов дідочка запитала, а він каже до неї: «А це ж твої дітки! Пам’ятаєш як ти дитину з’їла, отож як бе ти була не їла ту дитину, то теї дитини було б 12 дітей, а в тих 12-ти ще по 12, то ще й по дванадцять і так тричі по дев’ять раз у кожних 12 по 12. То це вони всі твої. Це ж тобі гріх неспокутуваний, то ж скілько ти дітей згубила з світа». А та жінка й розплакалась. Дід зачинив швиденько скриню, а дітинята – Господи, як рученята простягали до неї, аж мало не вискочать з тієї скрині, та пищать, аж наче вимовляють: «Мамо то бабо». Як замкнув дід скриню, то й повів її й не дав навіть оглянуться, привів її до муру та й пхнув через мур так, що вона й прокинулася. То бачите, то гріх непрохторенний».[8]
Вагітність і пологи в традиційній культурі українців
В українців існував цілий комплекс заборон, приписів та рекомендацій як для вагітних жінок, так і для їхнього оточення. Зокрема, вагітній слід було якнайдовше приховувати свій стан від інших, у такий спосіб уникаючи «лихого» ока та «уроку». Зі страхом зурочення пов’язували й обмеження участі вагітної в суспільних заходах: відвідуванні похорон, весіллів, хрестин, тобто там, де передбачали велике скупчення людей. Для вагітної існували й так звані побутово-господарчі обмеження: не переступати через мотузку (інакше дитина обмотається пуповиною навколо шиї), не штовхати домашніх тварин, особливо собак та кішок; не дивитися в дзеркало; не працювати в середу та святкові дні (особливо не прясти й не шити). Окремі заборони були пов’язані з діями та реакціями тіла: не дивитися на пожежу, покійника, падаль, не красти, не плювати на вогонь тощо. Окрім того, не піднімати важкого, не вживати спиртних напоїв, не виконувати певну хатню роботу, зокрема в п’ятницю та на свята не прясти й не шити тощо.
Окрім того, ставлення оточення до вагітної жінки мало бути ввічливим, їй намагалися
Петров В. Українські легенди про неплідну матір та ненароджені діти. Ф. 1–4, од. зб. 309.
