цикл) умовно можна поділити на два етапи:
1. Звичаї, що сприяли входженню немовляти до громади – сільського колективу, так звана первинна соціалізація. Сюди можна віднести ритуальні обрядові дії, пов’язані з перерізанням пуповини, першу купіль, відвідування жінками породіллі та новонародженого, обряд «родини».
2. Ритуали, за допомогою яких новонароджений ставав одним із представників православної конфесії (хрещення, наречення імені).
Після народження дитини баба одразу обтирала її вологою тканиною, видаляла слиз із носа, рота, очей, а наступним важливим та символічним етапом було перерізання пуповини.
Одрізаючи пуповину, баба казала: «Одрізую пуп навік, на сто літ». Це робили на тому предметі, який згодом міг мати певний зв’язок із родом діяльності дитини: у хлопця – на сокирі чи поліні, а в дівчинки – на гребені. Існував дещо пізніший звичай відрізати пуповину хлопця на книжці, щоб був письменний. До того ж хлопчикові пупок зав’язували на відстані двох пальців від живота, а дівчинці – трьох, бо в неї ростиме живіт, коли завагітніє. Щоб немовля було плодовитим, а в самої породіллі були ще діти, пуповину необхідно було зав’язати «матіркою» – «материнською» лляною чи конопляною пряжею.
Наступний етап – купання дитини. Купіль, а особливо перша, за народними переконаннями, мала велике значення в подальшій долі людини. Ця процедура виконувала насамперед ініціаційну функцію, а вже потім – гігієнічну.
Досвідчені баби-повитухи розумілися на травах і додавали в купіль ті, які добре впливали на здоров’я новонародженої дитини: череду, м’яту, петрів батіг, ромашку, чистотіл, любисток, квітки півонії та калини тощо. До речі, статево-вікова стратифікація виявлялася не лише у звичаях перев’язування пуповини, а й під час готування самої купелі. Для дівчат призначалася ванночка з берези, для хлопчика – з дуба; перших купали в півонії, любистку, щоб любили хлопці, других – у чорнобривцях, щоб були гарними.
На Поліссі, приміром, у купіль додавали попіл, клали коралі, срібні монети. Малих дітей рекомендували купати в пелюшках, потім змінюючи їх на сухі аж доти, доки дитина почне ходити. Застерігали баби-повитухи і від різких необережних рухів: забороняли брати дітей за колінця, тільки за литочки; інакше, говорили, колінця будуть близько одне до одного.
Через декілька днів після пологів жінку та дитину приходили провідати односельчанки. Дійство мало назву «родини». Чоловіків на родини не допускали, а головувала баба-повитуха. Окремо слід наголосити на тому, що бабування було специфічним видом ритуальної спорідненості. Зв’язок між бабою-повитухою з одного боку та дитиною й родиною породіллі з другого утворювався під час проведення родильного ритуалу, після чого їх вважали за близьких родичів. Надалі ставало традицією нести бабі пироги, запрошувати її на пострижини, весілля, вітати з великими святами, особливо з Різдвом та Великоднем.
Під час родильно-хрестильної обрядовості неодмінною та основною ритуальною стравою була каша. Цікаво, що на Поліссі її готувала сама повитуха й споживання
