невірненький та замордований. Чоловік його боявся зачіпати, то пішов до моєї матері, та й привів їх до нас і розповів їм всеньке, що в нас діється. А мати до мене кажуть: «Моя дитино, бійся Бога, що ти наробила. Це твої гріхи показуються. Побрікай же зараз і весною йди до Києва. Я тебе поведу!» А той котик то що-ночі під дверима нявкав – аж дякувать, одна баба відробила, то воно перелізло на горище, то ще там понявкало трохи та й зникло. Бий його сила Господня.
То я зараз побрікала піти до Київа, а це дав Бог що пішла й одговілася. То там чернець казав, щоб я пошила волосяну сорочку. Тілько треба піти на три селі та випросити з чистих говець вовни у кого дві-три говеча, а в кого багато, то цур їм тим вівцям накладає, не при хаті згадуючи. То отож треба щонеділі ходить на те місце, де ті діти поховано, й казати по тричі: «Христос-воскрес». Та й сказав той чернець, щоб піти в ліс, там у дуплі сидить святий, приподобний Зосима: він нічого не їсть, тільки вуста свої закроплює росою, що птичка в дзьобику пренесе. То дав Господь, що ми втрапили до того дуба. Тільки що прийшли, а це виглядає з дупла й каже: «Я знаю, раби божі, чого ви прийшли». Та до мене: «Я знаю твої гріхи й бачу, що тобі уготовано в пекельній бездні. Молись і я буду за тебе молиться». Дав ось мені пригорщ камінчиків, щоб я носила в пазусі, дав два вузлика порохні з того дуба, що Антоній та Тодосій під ним Богу молились, щоб я зашила в годежу та й носила, та дав ось пучечок зілля, щоб курити в хаті на ніч, і показував, що зсукать з нечесаного прядива мотузка й підперезать утробу.
Отаке то нам та молодиця про себе розповідала. То я допиталася, де той дуб, то й побрікала свою Гапку туди повести, як дасть Господь літа дочекати. То й таке водила й, Господи, як гарно нам той чернець оповідав і про всеньке на світі знає»
Казала баба чумачка, що була така жінка, що не хотіла дітей. Одного разу вийшла вона з хати та й довго нема. Чоловік же сидів, сидів у хаті, та й дума: «Що це таке, де б це вона поділася. Може, що трапилося». То й пішов подивиться. Коли вийшов, аж жінки нема, тілько коло порога стоїть цебр з поросятами й стоїть велика свиня й їсть ті поросята. А в нього й у кишлі не було поросят, ні свиней. То він мерщенько до сусідів, до бабів, а вони й кажуть, що це не свиня, а жінка, погрішила вона, то Бог її наказав. То як зачали її загонити в хлів, – ой, лишенько, – всеньким кутком сходились та загонили, поки загнали, а потім зводили бабів з усіх сіл, поки знайшли таку бабу, що знала. То та баба попоходила, поки відробила. То дав Господь, що знов жінкою стала.
(Запис зроблений на Чернігівщині у 1927 р.)[6]
Ото як женивсь наш родич, то й прохає Параску, дівку сестри – того чоловіка, за світилку. Й так просить, що й мертвий би встав та пішов, бо тож вона найближча, а вона ніяк не хоче та й годі. Баби бачать, що тут щось не гаразд та й підсіли до неї. А вона й призналася, що не йде тому, що їй не можна, бо вона діти поїла. Коли так, то мерщенько підставили молодому другу світилку, яка нібито
Петров В. Українські легенди про неплідну матір та ненароджені діти. Ф. 1–4, од. зб. 309.
Петров В. Українські легенди про неплідну матір та ненароджені діти. Ф. 1–4, од. зб. 309.
