й сяйво її шиї та плечей.
Місто Кінчхе було темне: зерносховище, міськрада, школа, пункт видачі пайок. Мовчав навіть генератор караоке-бару, згасла його неонова вивіска. Старим консервним заводом гуляв вітер, а з парових камер нового хвилями здіймався жар. Біля причалу вгадувався обрис будинку начальника, а в гавані горів єдиний вогник: капітан на «Чунмі» читав пізно ввечері.
А далі – тільки темне море. Чон До почув сопіння і, глянувши вгору, побачив мордочку цуценяти, яке дивилося на нього з даху.
Засвітив свічку й сів на стілець, загорнувшись у простирадло, коли до квартири ввійшла вона. Заплакана.
– Козли! – сказала вона й закурила.
– Повернись! – долинуло знадвору. – Ми просто пожартували!
Вона підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.
Потім звернулася до Чона До:
– На що дивишся?
Витягла з комода щось із чоловікового одягу.
– Надягни-но майку! – кинула йому білу майку.
Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.
– Напевне, караоке-бар – не місце для тебе, – зауважив Чон До.
– Козли, – повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. – Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. – Вона провела рукою по волоссю. – Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо»[18], у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!
– Чого ти взагалі з ними водишся?
– Мені вони потрібні, – промовила вона. – Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це – мій шанс.
– Ці типи – просто місцеві бюрократи. Вони – ніхто.
Вона схопилася за живіт, їй було недобре.
– Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!
– Послухай, – сказав Чон До. – Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.
Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це – практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих – а може, узагалі єдиний!»
– Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві – вони просто… – вона закинула голову й випустила дим угору, – просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася
Ансамбль електронної музики «Почхонбо» – відомий естрадний ансамбль КНДР. Основа репертуару – революційно-патріотичні пісні та корейські народні пісні в естрадній обробці.
