сцену, що ніхто й близько не схоче підійти. А тоді легко зникнути.
– Але ж сім’я начальника не втекла.
– Ні, не втекла.
– Ну, а після того, як очі замилити, що далі?
Вона знизала плечима.
– Я ніколи по-справжньому не хотіла туди, у зовнішній світ. Для мене це – Пхеньян. Я, урешті, чітко дала йому це зрозуміти.
Від усіх тих зусиль Чон До дуже втомився. Він міцніше обгорнувся жовтим простирадлом навколо пояса, але насправді просто хотів лягти.
– Ти такий стомлений, – сказала вона. – Тобі банку треба?
– Мабуть, так, – відповів він.
Вона взяла банку, але, коли він по неї потягнувся, не відпустила. Так вони вдвох її й тримали, і при свічці її очі здавалися бездонними.
– Тут краса нічого не означає! – промовила вона. – Тільки те, скільки риби ти можеш обробити. Усім байдуже, що я вмію співати, крім отих хлопців, які хотіли «відволікти мене від цього». Але ж у Пхеньяні є театр, опера, телебачення, кіно. Тільки в Пхеньяні я щось означатиму. Мій чоловік, попри всі свої вади, саме це мені намагався подарувати.
Чон До глибоко зітхнув. Коли банка наповниться, настане ніч, а він цього не хотів, бо, коли вона задме свічку, кімната стане темна, як море з другим помічником на його хвилях.
– Сюди б моє радіо.
– Ти маєш радіо? – спитала вона. – А де?
Чон До кивнув у бік вікна, у бік будинку начальника заводу:
– У мене в кухні, – пояснив він.
Чон До проспав усю ніч, а вранці прокинувся: його режим перелаштувався. Уся сушена риба з кімнати зникла, натомість на стільці стояло його радіо; неприєднані частини стояли поряд у пластиковому тазику. Коли ввімкнулися новини, він почув, як весь будинок загув двома сотнями гучномовців. Він дивився на те місце на стіні, де раніше була карта, а тим часом йому розповідали про майбутні переговори в Америці, про те, що Великий Керівник відвідав цементний завод у Сінпхо, про те, що північнокорейська команда з бадмінтону всуху перемогла лівійців, і врешті нагадали про заборону їсти ластівок, оскільки ті регулюють чисельність шкідників рису.
Чон До важко зіп’явся на ноги, знайшов шмат бурого паперу. Тоді натяг зашкарублі від крові штани, у яких був чотири дні тому, коли з ним оте все сталося. За дверима, у кінці коридору, стояла черга до туалету десятого поверху. Оскільки всі дорослі були на консервному заводі, то вона складалася з бабусь і дітей; усі чекали, тримаючи в руках шматки паперу. Коли настала його черга, Чон До побачив, що в кошику повно пожмаканих сторінок «Родон сінмун», яку заборонено було рвати, не кажучи про те, щоб нею підтиратися.
Просидів він там довго. Нарешті вилив в унітаз два черпаки води, а коли виходив, його зупинила якась старенька в черзі.
– Це ти живеш у домі начальника заводу? – спитала вона.
– Так, – відказав Чон До.
– Краще б той будинок згорів! – сказала старенька.
Коли він повернувся, квартира була відчинена. Там Чона До зустрів той самий
