мис і віллу. Було видно навіть Кончіса, що сидів і читав на терасі, де ми розмовляли попереднього вечора. За якийсь час він встав, і я помахав йому. Кончіс звів, як жрець, руки. Тепер я розумів, що це не випадковий жест, а символічний. Темна постать на високій білій терасі. Сонячний леґат повернувся лицем до світила. Найдавніша царська влада. Він грав роль, хотів грати роль стража, благодійника й повелителя: володар-dominus і його володіння. Мені знову спав на гадку Просперо. Якби Кончіс і не згадав його з самого початку, я б усе одно подумав про цього літературного героя. Я пірнув, але сіль защипала очі й довелося виплисти на поверхню. Господар вілли відвернувся – побалакати з Арієлем[100], що ставив платівки на патефон, або з Калібаном[101], що приніс відро гнилих нутрощів, або ж з… але тут я перевернувся на спину. Смішно фантазувати на підставі того, що ти почув звук швидких кроків і побачив білу постать, що майнула в пітьмі.
Коли за якихось десять хвилин я підплив до берега, Кончіс уже сидів на колоді.
– Сядемо в човна й попливемо до Петрокараві, – звівшись, сказав він, коли я вийшов із води.
Петрокараві, тобто «кам’яний корабель», – це пустельний острівець за півмилі на захід від Фраксосу. На Кончісові були купальні труси та яскрава червоно-біла шапочка для водного поло, в руках він тримав сині ґумові ласти, дві маски для підводного плавання й дихальні трубки. Я пішов за ним назирці по гарячому камінні, розглядаючи засмаглу старечу спину.
– Біля Петрокараві дуже цікавий підводний світ. Ось побачите.
– Як гадаю, біля «Бурані» надводний світ теж дуже цікавий, – відповів я, догнавши Кончіса. – Вночі я чув голоси.
– Голоси? – перепитав він, анітрохи не здивувавшись.
– Це була патефонна платівка. Я ніколи в житті не зазнав чогось такого. Незвичайна ідея.
Змовчавши, Кончіс ступив у човна й зняв накривку з двигуна. Я відв’язав кінець троса від стального кільця, вмурованого в бетон, й присів навпочіпки, спостерігаючи, як він чаклує в моторі.
– Напевно, ви маєте в лісі гучномовці.
– Я нічого не чув.
Я покрутив у руках трос і усміхнувся.
– Таж ви знаєте, що я щось почув.
– Ось тепер знаю, коли ви мені сказали, – зиркнув на мене Кончіс.
– Ви ж не спитали: «Що за дивні голоси? Які ще голоси?» Саме така мала б бути природна реакція, хіба ні?
Коротким рухом він запросив мене до човна. Я сів на лавочку навпроти господаря.
– Я тільки хотів подякувати за те, що ви влаштували мені таку незвичну розвагу.
– Я нічого не влаштовував.
– Важко в таке повірити.
Ми втупились один в одного. У червоно-білій обтислій шапочці над мавпячими очима він скидався на циркового шимпанзе. Світило сонце, нас оточував світ ясних і простих предметів, як-от море та човен. Я усміхнувся, та Кончіс не відповів мені тим самим. Поводився
Арієль – повітряний дух, персонаж із Шекспірової п’єси «Буря».
Калібан – потворна людина-тварина з цієї ж п’єси.
