до урвища – східного кінця Бурані. Внизу невинно стояли собі в оливному гаю три хатини. Охоплений чимсь схожим на паніку, я повернувся до ріжкового дерева, атоді вздовж східного берега яру спустився до обриву над Кончісовим пляжем. Тут були густіші зарослі, однак сховатися в них вдалося б тільки лежачи. Годі й уявити, щоб цей чолов’яга, мабуть-таки холерик, міг ось тут влежати плазом.
У віллі озвався дзвіночок. Теленькнуло тричі. Я подивився на годинник – пора пити чай. І знову теленькнуло, два рази коротко й один раз довго. Тепер зрозуміло, що видзвонюють моє ім’я.
Либонь, я мав би настрашитися. Але страху не було. Надто вже я спантеличився й зацікавився. І червонолиций чолов’яга, і молочно-бліда дівчинка справляли враження достеменних англійців. Хай там якої вони національности, та очевидно, що це не жителі Фраксосу. Напрошувалося припущення, що їх сюди привезли навмисно й десь приховували, вичікуючи, поки я прочитаю Фоуксову книжечку. Я полегшив їм завдання тим, що заснув, причому на краю яру. Але ж це чиста випадковість. Як міг Кончіс увесь час тримати цих людей напоготові? І куди вони тепер поділися?
На короткий час я дозволив собі зануритися мислю в пітьму, поблукати у світі, де проживали духи, а мій життєвий досвід ні до чого не придався. Однак у всіх цих нібито містичних явищах було щось непозбувно матеріальне й приземлене. Та й серед білого дня «привиди» не дуже-то вражають. Мені наче дали знати, що насправді вони не зовсім надприродні. А ще ота загадкова, бентежлива Кончісова порада вдавати з себе довірливого, бо так буде легше. Це ж чому легше? Веселіше, рафінованіше – згоден, але слово «легше» натякало, що мені належить пройти через якесь важке випробування.
Стоячи серед лісу, я даремно сушив собі голову. І враз усміхнувся. Мене занесло в саму гущу витворів буйної фантазії дивакуватого старигана. Це зрозуміло. Загадка полягає в іншому – чому він плекає цю фантазію, чому втілює її в такий чудернацький спосіб, а головне, чому вибрав мене як єдиного глядача. Так чи сяк, а я знав, що вплутався в щось дуже вже дивовижне й гріх було б попросту вийти з гри або зіпсувати її нетерплячістю чи браком гумору.
Вдруге перебравшись через яругу, я підібрав «Тайм» та брошуру. Глянув на темне, таємниче ріжкове дерево – і відчув легкий дотик страху. Втім, це був страх перед незвіданим, непоясненним, а не перед надприродним.
Йдучи по жорстві до колонади, де вже спиною до мене сидів Кончіс, я виробив спосіб дії, а точніше – контрдії.
Він обернувся.
– Як вам минула сієста?
– Спасибі, добре.
– Прочитали брошуру?
– Маєте рацію. Вона захопливіша, ніж усі історичні романи, – відказав я злегка іронічно, та його міміка, як видно, була тривка проти такої інтонації. – Дуже вам дякую.
Я поклав брошуру на стіл і замовк. А він, незворушний, налив мені чаю.
Кончіс уже почаював, тож пішов пограти на клавесині. Грав двадцять
