мене поривало відкрити правду коханій, перш ніж до мене добереться рука правосуддя. Щовечора, повертаючись додому, я боявся застати поліцію й побачити розлюченого батька. А найгірше – відчути на собі погляд Лілі. З нею я відмовлявся говорити про війну. Дівчина хибно розуміла таку нервозність. Глибоко зворушувалася від такої поведінки, була неймовірно делікатна. І тепла. Я приссався до її любови, як п’явка. Дуже ласолюбна п’явка. Лілі стала красунею.
Якось ми вибралися на прогулянку в лісі, що на північ від Лондона… Здається, неподалік Барнета, вже й не пригадаю назви тієї місцини… За тих часів ліс був дуже мальовничий і безлюдний – як на приміську околицю. Ми лежали на траві й цілувалися… Мабуть, ви усміхаєтеся, що ми лежали й тільки цілувалися. Нині ви, молоді люди, ділитесь одне з одним своїми тілами, забавляєтеся ними, віддаєте їх в ужиток, а ми так не могли. Але знайте, що за таке ви розплачуєтеся цілим всесвітом сокровенних, трепетних почуттів. Вимирають види не тільки тварин, але й почуттів. Якщо ти мудрий, то не станеш співчувати людям минулого за те, що вони чогось та й не спізнали. Співчуватимеш самому собі, бо ніколи й не доступишся до того, що звідали вони.
Того пополудня Лілі призналася, що хоче вийти за мене. Взяти шлюб без заповідей, а якщо доведеться, то й без згоди батьків, так що поки я не вирушив воювати, то хай уже ми будемо одним тілом, як і – та чи посмію мовити «душею»? Ну, принаймні помислами.
Я жадав кохатися, злитися з нею. Але нас розділяв мій потворний секрет – так само, як той меч, що лежав між Трістаном і Ізольдою. Отож я вдавав благородство, і на тлі невинних квітів, дерев та птахів воно здавалося ще фальшивішим. А як же інакше їй відмовити, коли не тим, що, мовляв, на мене чигає смерть і тому я не смію прийняти таку посвяту? Лілі старалася переконати мене. Плакала. Моя непевність, моя вимучена відмова видавалися їй набагато шляхетнішими, ніж було насправді…
Надвечір, коли ми вже виходили з лісу, вона мовила так урочисто й щиро, з такою жертвеністю, що не зможу вам описати, бо ж некорислива присяга – це теж одна з вимерлих таїн… Отож вона сказала: «Хай там що станеться, а я ні за кого, крім тебе, не вийду заміж».
…Кончіс на мить замовк, ніби подорожній, перед яким раптово постала прірва. Цілком можливо, що це була театральна пауза, але ніч і зірки неначе ждали продовження, неначе оповідь, оповість, бувальщину вплетено в канву природи речей, неначе сам всесвіт призначено для цієї історії, а не навпаки.
– Термін моєї двотижневої так званої відпустки добігав кінця. У мене не було плану дій; точніше – була добра сотня планів, а це ще гірше. Час від часу я подумував над тим, чи не варто було б повернутися до Франції. Але тоді перед очима поставали примарні жовті постаті, що виринали з димної запони, похитуючись, як пияки… Я бачив війну і світ. Розумів, навіщо я на війні і на світі. Силкувався закрити на те очі – і не міг.
Я вбрався в уніформу й дозволив батькові, матері й Лілі провести мене до вокзалу Вікторія. Вони
