сентименти. Перепрошую.
Кончіс задивився в ніч. Кажан промайнув так низько, що на мить затулив добрий шмат Чумацького Шляху.
– Тому-то ви й не одружилися?
– Мертві живуть.
Чорнота дерев. Я насторожив вуха, але кроків не чути. Поки що.
– Як це живуть?
І знову Кончіс дав слово тиші, ніби вона могла б відповісти краще, ніж він сам. Коли я вже гадав, що не дочекаюся відповіді, він мовив:
– Завдяки коханню.
Немовби не до мене сказано, а до всього навколо нас. Немовби в тіні біля дверей стоїть і прислухається Лілі. Немовби оповідь про минувшину нагадала йому й ще раз підтвердила якийсь великий закон. Зворушившись, цього разу я змовчав і не розпитував далі.
За хвилину він обернувся до мене.
– Буду радий побачитися з вами за тиждень. Якщо вам дозволять обов’язки.
– Якщо ви запрошуєте, то ніщо мені не завадить.
– Чудово. Мене це тішить. – Але тоном ця втіха скидалася на холодну ввічливість. Знову взяла гору владність і зарозумілість. Кончіс звівся. – А тепер до ліжка. Пізня година.
Йдучи попереду, він відпровадив мене на місце. У моїй кімнаті нахилився, щоб засвітити лампу.
– Я не хочу, щоб у школі пліткували про моє життя.
– Цього не буде.
Випростувавшись, Кончіс подивився мені у вічі.
– То як, чекати вас у суботу?
Я усміхнувся:
– Ви ж знаєте, що так. Ніколи не забуду цих двох днів. Хоча й не розумію, чому мене обрано. Чому належу до обранців.
– Може, саме через те, що не розумієте й не знаєте.
– Як бачите, я вважаю таке обрання великою честю.
Спіймавши мій погляд, Кончіс повівся доволі дивно – простягнув руку, як тоді в човні, й по-батьківському торкнувся мого плеча. Еге ж, я таки витримав ще одне випробування.
– Гаразд. Марія приготує вам сніданок. До суботи.
І вийшов. Я сходив до ванної, зачинив двері й загасив лампу. Але не роздягнувся. Стояв біля вікна й вичікував.
Розділ 25
Щонайменше двадцять хвилин не було нічого чути. Кончіс теж пішов до ванної й повернувся до своєї спальні. Знову запанувала тиша. Така довга, що я роздягнувся, ліг і піддався сонливості. І враз тишу порушено. Тихо, але не покрадьки Кончіс відчинив і зачинив двері кімнати, а тоді спустився сходами. Минула хвилина, дві. Я зіскочив з ліжка.
І знову музика, цього разу знизу. Від кам’яних стін відлунював звук клавесина, пронизливий і водночас приглушений. Я вже був розчарувався. Либонь, Кончіс грає сам собі, коли його не взяв сон і бере смуток. Але тут пролунав інший звук, і я метнувся до дверей. Обережно відчинив їх. Мабуть, двері внизу теж навстіж, бо чутно, як клацає машинерія у клавесині. По спині пішли дрижаки від тонкого примарного посвисту рекордера. Це не патефонний запис, хтось справді грає. Мелодія затнулась і зазвучала у жвавішому ритмі, на шість восьмих. Урочисто повівши, рекордер збився, тоді
