етичні проблеми так, як деякі індійські селяни можуть в думці миттєво виконувати дивовижні математичні обчислення. Саме такою була Лілі. І я прагнув, щоб вона виправдала мене.
Одного вечора я не витримав. Вислизнув зі свого сховку й подався до Сейнт-Джонс-Вуду. Знав, що в такий день Лілі відвідує парафіальний патріотичний гурток, де раз на тиждень зустрічаються жінки, які шиють і плетуть речі для фронту. Я вичікував на вулиці, якою мала пройти Лілі. Стояв теплий травневий присмерк. Мені поталанило. Вона йшла одна. Раптово вигулькнувши з брами, я заступив дорогу Лілі. Вона сполотніла з переляку. І з мого обличчя та цивільної одежі розпізнала, що сталося щось страшне. З першого ж погляду на неї мене переповнило почуття й утопило всі приготовані наперед слова. Ніколи не пригадаю, що я тоді говорив. У пам’яті залишилося тільки те, як ми йдемо поряд у сутінках до Риджентс-парку, прагнучи темноти й усамітнення. Лілі не те що не сперечалася зі мною – взагалі ні слова не сказала й довгий час навіть голови в мій бік не повертала. Ми опинилися на бéрезі понурого каналу, що перетинає північну частину парку. Сіли на лавочку. Тут Лілі заплакала. Не дала себе втішати. Я збрехав їй. Такого вона не може простити. Не дезертирства. Брехні. Кілька хвилин вона не дивилася на мене, спинивши погляд на чорній гладіні каналу. Тоді взяла мене за руку, щоб я замовк. Нарешті обняла – в цілковитій тиші. Я почувався злом, зібраним по всій Європі, що опинилося в обіймах усього добра Європи.
Але ми майже не розуміли одне одного. Цілком можливо, ба навіть природно почуватися правим перед історією і винним перед тими, кого любиш. Коли Лілі заговорила, стало видно, що вона нічого не втямила в моїй мові про війну. Що бачила себе ангелом спасіння, тоді як я потребував ангела прощення. Вона благала мене повернутися на фронт, бо інакше загину духовно. Раз по разу повторяла слово «воскреслий». Ну а я раз по разу питав, що буде з нами. І ось нарешті Лілі виголосила вирок, що ціна її кохання – це моє повернення на війну, не задля неї, а задля мене. Щоб я віднайшов своє справжнє «я». А суть її кохання та сама, що й тоді в лісі: хоч там що станеться, а Лілі ніколи не вийде заміж за когось іншого.
Кінець кінцем ми замовкли. Вам, Ніколасе, треба зрозуміти, що кохання – це таїна між двома, а не підлаштування й утотожнення двох. Ми стояли на протилежних полюсах. Лілі уособлювала людство в кайданах обов’язку, нездатне вибирати, страждуще під кормилом суспільних ідеалів. Людство вже розп’яте і ще на хресній дорозі. А я був вільний, як Петро, що тричі відрікся, я постановив вижити за всяку ціну. Досі бачу її лице. Воно пильно вдивляється в морок, силкується проникнути поглядом у потойбічний світ. Нас ніби замкнули в камері тортур. Ми ще закохані, але вже приковані до протилежних стін, щоб навіки-віків дивитись у вічі й ніколи не змогти доторкнутись одне одного.
Звичайно ж, як і всі чоловіки, я старався домогтися від Лілі хоч якоїсь дрібки надії. Мовляв, жди мене й не суди зопалу… щось таке. Але вона обірвала мою балачку поглядом.
