Кожен із них може затонути чи зітліти на попіл. Ви – це незатонулий острів. Не маєте права бути таким песимістом. Таке нікуди не годиться.
– А мені здається, що годиться.
– Ходімо зі мною. – Кончіс встав так, ніби треба було ловити кожну хвилину. – Ходімо. Відкрию вам сокровенну таємницю всього свого життя. Ходімо ж.
Він прудко рушив до колонади. Ми зійшли на другий поверх. Кончіс виштовхнув мене на терасу.
– Сядьте за стіл. Спиною до сонця.
За хвилину він приніс щось важке, закутане в білий рушник, й обережно поставив на середину стола. Трохи побарився, пересвідчився, що я уважно дивлюся, й урочисто зняв покривало. Кам’яна голова – чи то чоловіча, чи то жіноча. Ніс відбито. Волосся стягнуто стрічкою, зі скронь звисають два пасма. Вся сила цього твору полягала у виразі обличчя. Тріумфальна усмішка могла б видатися самовдоволеною, якби її не супроводжувала світла й чиста метафізична погідність. Подовгасті, трохи по-азійському скісні очі теж усміхалися. Кончіс підкреслив це, затуливши долонею нижню частину лиця скульптури. На прекрасно сформованих устах закарбувалися вічна мудрість і вічна радість.
– Ось де істина. Не в серпі і молоті. Не в зірках і смугах. Не в розп’ятті. Не в сонці. Не в золоті. Не в інь і янь. В усмішці.
– Ця пам’ятка з Кіклад, правда?
– Байдуже, звідки вона. Дивіться на неї. Дивіться їй у вічі.
Кончіс знав, що каже. Осяяну сонцем скульптурку немовби наснажував нумен – дух-покровитель. Вона променіла не так божественністю, як знанням про її закони, непохитною певністю. Однак, придивившись, я відчув також щось інше.
– У цій усмішці є щось невблаганне.
– Невблаганне? – перепитав Кончіс. Ставши за моїм кріслом, він глянув згори. – Це ж істина. Вона невблаганна. Але не суттю і значенням, а формою.
– Скажіть, де знайдено цю античну пам’ятку.
– В Дідимі. В Малій Азії.
– А з яких часів походить?
– З шостого або сьомого століття до нашої ери.
– Цікаво, чи могла б вона так усміхатися, якби знала про Бельзен.
– Ми відчуваємо, що досі живемо, завдяки тому, що загинули в’язні цього концтабору. Ми відчуваємо, що наш світ існує, завдяки тому, що після спалаху супернової зірки гине тисяча таких світів. Ця усмішка означає: є речі, яких могло й не бути, – відповів Кончіс і додав: – Перед смертю поставлю її поряд мого ліжка. Я б хотів, щоб це було останнє людське обличчя з усіх побачених за життя.
Голівка спостерігала, як ми розглядаємо її. Спостерігала лагідно, з певністю й майже злосливою непроникністю. Мене осінило. Точнісінько так само усміхався іноді Кончіс, немовби вправлявся, сидячи перед цією скульптурою. Водночас я збагнув, щό саме в ній мені не до душі. Передусім це усмішка драматичної іронії, людей, втаємничених у найвище знання. Я глянув на Кончісове обличчя й відчув, що не помиляюся.
Розділ 24
Зоряний морок над оселею, ліс, море. Зі стола прибрано посуд, згашено лампу. Я вмостився
