target="_blank" rel="nofollow" href="#n_103" type="note">[103]?
Запала тиша. Зрештою я наважився. Хотів відкритися, відколи дізнався, що він студіював медицину. А тепер захотілося шокувати Кончіса, щоб облишив кпити з мого нібито фаталізму.
– Правду кажучи, мене теж пропороло.
Він кинув на мене гострий погляд.
– Я підхопив сифіліс. На початку цього року в Афінах, – пояснив я. Кончіс не спускав з мене ока. – Тепер усе гаразд. Здається, я вилікувався.
– Хто поставив діагноз?
– Сільський лікар. Патареску.
– Опишіть симптоми.
– В афінській клініці підтвердили цей діагноз.
– Ще б не підтвердити, – сухо сказав він. Так сухо, що я вмить зрозумів натяк. – То опишіть же симптоми.
Поступово Кончіс дізнався все – до найменшої подробиці.
– Я так і гадав. У вас був м’який шанкр.
– М’який?
– Шанкроїд. Ulcus molle. Дуже поширена хвороба в Середземномор’ї. Прикра, але нестрашна. Найкраще лікування – часто митися з милом.
– То якого дідька…
Він потер великим пальцем і вказівним. У Греції цей жест позначає гроші, хабар і підкуп.
– Ви заплатили за лікування?
– Так. За цей спеціальний пеніцилін.
– Нічого не вдієш. Гроші на вітер.
– Я запросто міг би подати на клініку в суд.
– Там не вдасться довести, що ви не хворіли на сифіліс.
– Ви хочете сказати, що Патареску…
– Я нічого не хочу сказати. З погляду лікарської етики він поводився бездоганно. Аналізи завжди потрібні.
Кончіс сказав це таким тоном, ніби виправдовував лікарів, і злегка знизав плечима: таке життя.
– Патареску міг би принаймні застерегти мене.
– Напевно, він вважав, що важливіше вберегти вас від хвороби, ніж від шахрайства.
– О Господи.
В мені боролися два почуття. Полегкість від того, що не підтвердився діагноз, і гнів на себе – за те, що дався стати жертвою підлого обману.
– Якби навіть це був сифіліс, чому б не повернутися до коханої? – спитав Кончіс.
– Знаєте… це важко пояснити.
– Тобто маємо цілком звичайний випадок. Нічого незвичайного.
Поступово й безладно, під тиском його питань я чимало розповів про Алісон. Згадка про Кончісову вчорашню відвертість спонукала мене відплатити такою самою монетою. І знову я не дочекався щирого співчуття. Була тільки ота незбагненна настирлива цікавість. Я сказав, що недавно написав їй.
– А якщо вона не відповість?
Я стенув плечима.
– То й нехай.
– Ви ж думаєте про Алісон, прагнете її побачити… Напишіть ще раз. – Я блідо всміхнувся на такий порив. – Ви все покинули напризволяще. Віддатися на волю випадку – це те саме, що безвольно піти на дно. – Кончіс трусонув
