Біля рогу Шістдесят третьої і Вентворт-стрит він пройшов повз пожежне депо та паровозне депо № 51. Далі – поліцейський відділок. Через багато років місцевий мешканець, не відчуваючи у своїх словах нічого макабричного, напише: «Тоді як у районі «Union Stock Yards» час від часу виникала серйозна потреба в поліції, то життя в Інґлвуді ішло розміреним руслом, і поліцейські там потрібні були здебільшого як окраса пейзажу чи для того, щоб ніхто не турбував корів на їхніх мирних пасовищах».[68]
Голмс повернувся на Воллес-стрит, де помітив перед тим вивіску аптеки. Через те перехрестя проходили рейки. Біля будки, мружачись на сонці, сидів сторож, кожні кілька хвилин опускаючи шлагбаум, щоб пропустити черговий потяг. Аптека стояла на північно-західному розі перехрестя. По другий бік Воллес-стрит була велика порожня ділянка.
Голмс увійшов до крамниці й побачив там літню жінку – місіс Голтон.[69] Її вразливість він відчув моментально, як інший чоловік відчуває легкий дух жіночих парфумів. Він назвався лікарем і фармацевтом із ліцензією, спитав хазяйку, чи не потрібна допомога в крамниці. Говорив він негучно, часто всміхався і не зводив із неї свого щирого синього погляду.
Він добре вмів вести розмову, і невдовзі вона відкрила йому свою найглибшу журбу. Її чоловік у квартирі над аптекою помирає від раку. Вона зізналася, що вести справи в крамниці, одночасно доглядаючи його, їй дедалі важче.
Голмс слухав це, і в його очах з’явилася сльоза. Він лагідно торкнувся її руки. Він сказав, що міг би полегшити її тягар. Понад те, він міг би перетворити аптеку на квітуче підприємство й обійти сусідніх конкурентів.
Його очі були ясні та сині. Вона сказала, що має обговорити це з чоловіком.
Хазяйка пішла нагору. Стояла спека. На підвіконні дрімали мухи. Надворі через перехрестя проїхав черговий потяг. Кіптява й дим брудною хмарою пролетіли понад вікно. Вона поговорить зі своїм чоловіком, але той помирає, і головною управителькою аптеки бути жінці, тож вирішуватиме вона.
Від самої думки про молодого лікаря їй стало так добре на серці, як давно не бувало.
Голмс і раніше бував у Чикаго, але тільки наїздами. Місто його вразило, зізнається він пізніше – і це дивно, бо зазвичай його нічого не дивувало й не зворушувало. Люди й події привертали його увагу десь так, як рухомі предмети привертають увагу амфібії: спочатку автоматичне оцінювання відстані, потім підрахунок цінності, а відтак – рішення діяти чи не ворушитися. Коли він урешті надумав переїхати до Чикаго, то ще називався власним іменем – Герман Вебстер Маджетт.
Як і в багатьох людей, першим його чуттєвим враженням від міста був фантастичний сморід, який міцно тримався навколо: гарячий вітер із духом розкладання і паленої шерсті. «Стихійний запах, – писав Ептон Сінклер, – сирий і грубий, він був насичений майже до нудоти, потужний і чуттєвий».[70] У багатьох людей цей запах викликав огиду. Ті нечисленні особи, яких він наснажував,
Sullivan, Gerald, 49.
Mudgett, 22–23; Schechter, 13–17; Boswell and Thompson, 81. Див. також Town of Lake Directory, 217.
Sinclair, 25.
