у свій будуар (вітальнею вони користувалися, тільки приймаючи гостей), він стояв біля столу, розглядаючи ілюстрації в журналі. Їй довелося примусити себе увійти.
– Ходімо вниз? Вечеря готова.
– Тобі довелося мене чекати?
Як жахливо, що вона не може стримати тремтіння губ.
Коли він почне розмову?
Вони сіли, і якусь мить між ними стояла тиша. А тоді він висловив спостереження, таке банальне, що прозвучало воно зловісно.
– «Емпресс» не прибув сьогодні, – сказав він. – Напевно, затримався через шторм.
– А мав прибути?
– Так.
Тепер вона на нього глянула й побачила, що він не відводив погляду від своєї тарілки. Він сказав щось іще, так само банальне, щось про прийдешнє змагання з тенісу, і довго не змовкав. Зазвичай голос у нього був приємний, мав багато тонів, але тепер він говорив на одній ноті. Це було на диво неприродно. Кітті здалося, наче його голос долинав десь здалеку. Весь цей час він спрямовував погляд на свою тарілку, на стіл, на картину на стіні. Але з нею не ззирався. Вона зрозуміла, що йому несила на неї дивитися.
– Підемо нагору? – запитав він, коли з вечерею закінчили.
– Якщо хочеш.
Кітті підвелася, й він відчинив для неї двері. Коли вона проходила повз нього, він опустив очі. Ввійшовши до вітальні, він знову взяв до рук журнал.
– Це нове число? Здається, я його ще не бачив.
– Не знаю. Я не звернула уваги.
Журнал лежав там чи не два тижні, й Кітті знала, що він прогортав його від початку до кінця. Він узяв його й сів. Вона знову лягла на канапу й розгорнула книжку. Зазвичай увечері, коли не приймали гостей, вони грали в кункен[7] або розкладали пасьянс. Він зручно сів у кріслі, спершись на спинку, і, здавалося, заглибився в розглядання ілюстрацій. Він не перегортав сторінок. Вона спробувала читати, але не могла зосередитися на літерах. Слова розпливалися. У неї страшенно розболілася голова.
Коли він почне розмову?
Вони просиділи мовчки годину. Вона кинула вдавати, що читає, поклала розгорнуту книжку на коліна й дивилася в порожнечу. Вона боялася хоч трохи поворухнутися чи навіть тихо зітхнути. Він сидів непорушно, так само розслаблено, й не відривав від малюнка погляду своїх великих очей. Його непорушність була дивно зловісна. Наче звір, який ось-ось нападе, подумала Кітті.
Коли він раптом підвівся, вона здригнулася. Вона зчепила пальці й відчула, як блідне. Час настав!
– Я ще маю деяку роботу, – сказав він тихим, безбарвним голосом, відвівши погляд. – Якщо ти не проти, я піду в кабінет. Напевно, ти вже спатимеш, коли я закінчу.
– Я й справді сьогодні дуже втомилася.
– Що ж, добраніч.
– Добраніч.
І він вийшов з кімнати.
19
Наступного ранку за найпершої ж нагоди вона зателефонувала Таунсендові на роботу:
– Слухаю,
Гра в карти.
