тому намагаюся не навідувати себе без потреби.
Якийсь час обмірковую це.
– Я би все собі розказала.
– Ні, ти не стала б. Виникає багато неприємностей.
– Я завжди намагалася змусити тебе розповісти мені хоч щось. – Перевертаюся на спину, а Генрі підпирає голову рукою й дивиться на мене зверху вниз. Між нашими обличчями близько шести дюймів. Так дивно розмовляти, як ми з ним завжди те робили, бо через фізичну близькість мені важко зосередитися.
– І я розповідав тобі? – запитує він.
– Іноді. Під настрій, або коли мусив.
– Наприклад?
– Бачиш? Ти хочеш знати. А я не скажу.
Генрі сміється.
– Так мені й треба. Гей, я голодний. Ходімо, поснідаємо.
На вулиці холодно. Автомобілі та велосипедисти їдуть уздовж Дірборн, тротуарами прогулюються пари, а серед них і ми – у ранковому сонячному світлі, рука в руці, нарешті разом і не ховаємося від інших. Відчуваю крихітну шпильку жалю, мовби втратила таїну, та її змінює спалах піднесення: тепер усе починається.
Завжди буває перший раз
Генрі: Уперше було казково. Звідки я міг знати, що це означає? Був мій п’ятий день народження, ми пішли в Музей природної історії імені Філда. Не думаю, що був там раніше. Мої батьки увесь тиждень розповідали мені про дива, які можна там побачити: опудала слонів у великій залі, скелети динозаврів, діорами з первісними людьми. Мама саме повернулася з Сіднея і привезла мені величезного, навдивовижу блакитного метелика, Papilio ulysses, у рамці, заповненій бавовною. Я підносив її настільки близько до мого обличчя, що не бачив нічого, крім цього блакитного кольору. Це наповнювало мене почуттям, яке пізніше намагався замінити алкоголем і, зрештою, знову віднайшов його із Клер, – це почуття єдності, забуття, безтурботності, у кращому сенсі цього слова. Мої батьки описували й описували музейні коробки з метеликами, колібрі, жуками. Я був настільки схвильований, що прокинувся удосвіта. Взув легкі кросівки, взяв свою Papilio ulysses і пішов через задній двір і сходами вниз до річки лише в піжамі. Сидів на пристані й спостерігав, як світає. Повз проплило сімейство качок. На іншому березі річки з’явився єнот, і, подивившись з цікавістю на мене, сполоснув свій сніданок і з’їв його. Можливо, я задрімав. Почув, як мене кличе мама, і побіг угору слизькими від роси сходами, обережно, щоб не впустити метелика. Вона сердилась, що я сам пішов на причал, але не надто це роздувала. Усе-таки, це ж був мій день народження, тож…
Ніхто з батьків не працював того вечора, тому вони неспішно одягалися для виходу. Я був готовий задовго до них. Сидів на ліжку і вдавав, що читаю партитуру. Десь тоді мої батьки-музиканти визнали, що їхній єдиний нащадок музично не обдарований. Як я не намагався, та просто не чув у музичних творах того, що чули вони. Я насолоджувався музикою, але навряд чи відтворив би найпростішу мелодію. І хоча в чотири роки я читав газети, партитури для мене були просто красивими чорненькими закарлючками. Втім, мої батьки все ще сподівалися, що мої музичні здібності приховані, тому, коли я взяв партитуру, мама сіла поруч, намагаючись допомогти мені розібратися з нею. Мама почала співати,
