з Мадагаскару, навіть брата мого блакитного метелика з країни кенгуру. Музей був темний, холодний і старий, і це підсилювало відчуття застиглості. Здавалося, час і смерть завмерли у його стінах. Ми бачили кристали та пуми, ондатри та мумії, скам’янілі рештки й знову скам’янілі рештки. Ми перекусили на галявині біля музею, а потім знову поринули у світ птахів, алігаторів і неандертальців. Ближче до закриття я так утомився, що ледве міг стояти, але піти звідти не міг. Прийшли охоронці й обережно провели нас усіх до виходу; я з усіх сил намагався не розплакатися, але все одно заплакав від виснаження і водночас бажання залишитися. Тато взяв мене на руки, і ми пішли до автівки. Я заснув на задньому сидінні, а коли прокинувся, ми були вдома, і настав час вечеряти.
Ми їли внизу, в квартирі містера та місіс Кім, – вони здавали нам квартиру. Містер Кім був похмурим кремезним чолов’ягою, якому я, здавалося, подобався, втім, говорив він небагато. Місіс Кім (я називав її Кімі) був мені товаришкою, моєю божевільною корейською нянею-картяркою. Більшу частину часу, коли не спав, я проводив із Кімі. Кухар із моєї мами був поганий, а Кімі могла приготувати що завгодно – від суфле до бі бім боп[13] з сумішшю овочів. Сьогодні, на честь мого дня народження, вона спекла піцу та шоколадний торт.
Ми вечеряли. Всі співали «З днем народження», і я задув свічки. Не пам’ятаю, що загадав. Мені дозволили лягти спати пізніше, ніж зазвичай, бо я все ще був збуджений від усього побаченого, до того ж був поспав пополудні. Я сидів у піжамі на задньому ґанку з мамою і татом та місіс і містером Кім; пив лимонад, дивився на синяву вечірнього неба, слухав цикад і шум телевізорів з інших квартир. Зрештою тато сказав: «Генрі, час спати». Я почистив зуби, помолився й ліг у ліжко. Я був виснажений, але сон не приходив. Тато читав мені якийсь час, а потім, побачивши, що я досі не можу заснути, батьки вимкнули світло, відчинили двері моєї спальні й пішли до вітальні. У нас була угода: вони гратимуть мені, скільки я захочу, однак я повинен слухати, залишаючись у ліжку. І ось, мама сіла за піаніно, тато дістав свою скрипку, і вони грали й співали досить довго. Колискові, романси, ноктюрни – спокійну музику, що мала заспокоїти маленького дикуна у спальні. Нарешті мама прийшла, щоб подивитися, чи я сплю. Напевне, я здавався таким маленьким і напруженим у ліжечку, мов нічна тварина в піжамі.
– Крихітко, ти ще не спиш?
Я похитав головою.
– Ми з татом ідемо спати. З тобою все гаразд?
Я кивнув і вона обійняла мене.
– Сьогодні в музеї було дуже цікаво, так?
– А ми повернемося туди завтра?
– Не завтра, але дуже скоро, добре?
– Добре.
– Добраніч. – Вона залишила двері відчиненими і вимкнула світло в передпокої. – Спи, маленький, спи, очка замруж.
Я чув тихі звуки, хлюпіт води, змив туалету. А тоді все затихло. Встав з ліжка і заклякнув біля вікна. Бачив світло в сусідньому будинку, повз проїхав автомобіль із
Корейська страва на основі рису.
