style="font-size:15px;"> – Ти не надто любиш брата?
– Марк подібний до батька. Обидва люблять перемагати, повчати, поки не скоришся.
– Знаєш, я завжди заздрю людям, які мають братів і сестер, навіть якщо вони їх аж настільки недолюблюють.
– Ти єдина дитина в сім’ї?
– Так. Я думав, ти знаєш про мене все?
– Насправді я знаю все і нічого. Знаю, який ти без одягу, але до цього полудня я не знала твого прізвища. Знаю, що ти жив у Чикаґо, але нічого не знаю про твою сім’ю, крім того, що твоя мама померла в автокатастрофі, коли тобі було шість. Знаю, що тобі багато відомо про мистецтво і ти вільно розмовляєш французькою та німецькою, втім, поняття не мала, що ти бібліотекар. Ти зробив усе, щоби я не могла знайти тебе у теперішньому. Ти сказав, що це станеться тоді, коли належить. І ось ми тут.
– Так, ми тут, – погоджуюсь. – Моя сім’я не з вищих прошарків суспільства, вони музиканти. Мій батько – Річард Детембл, а мама – Аннет Лін Робінсон.
– Ого, та сама співачка!
– Так. А він скрипаль. Грає у Чиказькому симфонічному оркестрі. Але він так і не досягнув такого успіху, як мама. Шкода, бо батько дивовижний скрипаль. Після маминої смерті він просто застиг на місці.
Приносять рахунок. Ми майже не їли, але принаймні тепер їжа мене не цікавить. Клер береться за сумочку, та я хитаю головою. Я оплачую; ми лишаємо ресторан і виходимо на Кларк-стрит у прекрасну осінню ніч. Клер надягла якусь вишукану блакитну в’язану річ та хутряний шарф; я забув узяти пальто, тому тремчу від холоду.
– Де ти живеш? – запитує Клер.
Ого.
– Я живу за два квартали звідси, але квартира дуже тісна і зараз там безлад. А ти?
– Расков Вілидж, на Гойн-авеню. Але маю сусідку по кімнаті.
– Якщо йдемо до мене, ти повинна заплющити очі й порахувати до тисячі. Можливо, твоя сусідка зовсім недопитлива і глуха?
– Не з моїм щастям. Я ніколи нікого не приводжу. Шаріс накинеться на тебе і пхатиме під нігті бамбукові тріски, допоки не зізнаєшся.
– Горю бажанням, щоб мене катував хтось з іменем Шаріс, але бачу, ти не розділяєш моїх захоплень. То ходімо в мої хороми. – Ми йдемо на північ уздовж Кларк-стрит. Звертаю в «Лікеро-горілчані вироби на Кларк-стрит» за пляшкою вина. Виходжу звідти, а Клер здивовано:
– Я гадала, тобі не можна пити?
– Не можна?
– Лікар Кендрік дуже суворий щодо цього.
– Хто це?
Ми йдемо повільно – на Клер непрактичні туфлі.
– Він твій лікар, великий фахівець з часових розладів.
– Поясни.
– Я небагато знаю. Лікар Девід Кендрік – молекулярний генетик, який виявив… виявить причину переміщення людей у часі. Це генетичне, він виявить це в 2006 році. – Вона зітхає. – Припускаю, що ще занадто рано. Ти якось сказав мені, що через десять років людей, що подорожують у часі, стане набагато більше.
– Ніколи не чув, щоб у когось ще був такий… розлад.
– Думаю,
