не чула про цей напій.
Доросла Клер така ж кавоманка, як і я. Вона прораховує можливість здійснення прохання.
– Ну, будь ласка?
– Добре, я спробую. – Вона поволі підводиться. Цього року Клер різко підросла. За рік вона виросла на п’ять дюймів і ще не звикла до свого нового тіла. Груди, ноги, стегна – все змінилося. Намагаюся не думати про це, дивлячись, як вона йде стежкою додому. Кидаю погляд на книгу, яку вона читала. Один із романів Дороті Сайерс, якого я не читав.
Поки Клер повернулася, я вже на тридцять третій сторінці. Вона принесла термос, горнятка, покривало та кілька пампухів. Від літнього сонця у Клер веснянкуватий ніс, і я мушу стримуватись, щоб не запустити свої долоні в її вигоріле волосся, яке спадає їй на руки, поки вона розправляє покривало.
– Благослови тебе Господь. – Беру термос, наче у ньому святі дари.
Ми сідаємо на покривало. Скидаю шльопанці, наливаю горнятко кави й роблю ковток. Надзвичайно міцна і гірка.
– Трясця! Це ж ракетне паливо, Клер.
– Занадто міцна?
Вона здається трохи пригніченою, тож поспішаю похвалити її.
– Ну, мабуть, кава не буває надто міцною, але ця таки досить міцна. Хоча мені подобається. Це ти готувала?
– Ага. Я ще ніколи не готувала каву, мені завадив Марк, він зайшов і чіплявся до мене, тому я напевне зробила щось не те.
– Та ні, нормально. – Дмухаю на каву і залпом випиваю. Мені одразу ж кращає. Наливаю ще одне горнятко.
Клер бере у мене термос. Наливає собі на денце кави й обережно пробує.
– Фу, – кривиться. – Яка гидота. Вона й справді така на смак?
– Ну, зазвичай вона менш нещадна. Ти любиш каву з великою кількістю вершків та цукром.
Клер виливає залишки своєї кави на галявину й бере пампуха. Тоді каже:
– Ти перетворюєш мене на дивачку.
У мене на це немає готової відповіді, така думка ніколи не навідувалась до моєї голови.
– Е-е-е. Ні.
– Ти такий.
– Ні. – Замислююсь. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що я перетворю тебе на дивачку? Я нічого такого не роблю.
– Наприклад, ти кажеш мені, що я люблю каву з вершками і цукром, а я ще навіть не куштувала її. Як я дізнаюся, чи це справді мені подобається, чи подобається, бо ти сказав, що це мені подобається?
– Але Клер, це ж особистий смак. Ти в змозі зрозуміти, яку каву ти любиш, що б я там не казав. До того ж саме ти постійно не даєш мені спокою, щоб я розповів тобі про майбутнє.
– Знати майбутнє і коли мені кажуть, що я люблю, – різні речі, – відказує Клер.
– Чому? Все це залежить від свободи волі.
Клер знімає черевички і шкарпетки. Заштовхує шкарпетки в черевички й акуратно ставить їх окрай покривала. Відтак бере мої покинуті шльопанці й вирівнює їх зі своїм взуттям, ніби покривало – це татамі.
– Я гадала, що свобода волі пов’язана з гріхом.
