Чому вона тобі подобалася?
– Пізніше її відпустили, вона вийшла заміж, народила дітей; тепер вона – багата каліфорнійська леді. Чому вона мені подобалася? Навіть не знаю. Знаєш, це безглуздо. Гадаю, я розумів, як саме вона почувалася, коли її забрали і змушували робити те, що вона не хотіла, і ще здавалося, що їй це наче й подобалося.
– Ти робиш те, що тобі не подобається?
– Аякже. Постійно. – Моя ліва нога затерпла, піднімаюсь і трясу нею, допоки нога не починає пощипувати. – Я ж не завжди опиняюся цілий і неушкоджений з тобою, Клер. Досить часто я потрапляю у місця, де мушу красти одяг та їжу.
– Справді? – Вона насуплює обличчя й тоді бачить свій хід, робить його і тріумфально дивиться на мене. – Мат!
– Ого! Браво! – вітаю її. – Ти – королева шахів du jour[24].
– Так, – каже Клер, сяючи з гордощів. Вона починає розставляти фігури у початкові позиції. – Ще раз?
Вдаю, що дивлюся на неіснуючий годинник.
– Авжеж. – Знову сідаю. – Ти зголодніла?
Ми тут уже кілька годин і запаси вичерпалися. У нас лишились тільки крихти в пачці з-під чипсів «Дорітос».
– Ага. – Клер тримає за спиною два пішаки; торкаюсь її правого ліктя, вона показує мені білого пішака. Роблю стандартний перший хід: пішак королеви на d4. Вона стандартно відповідає на мій стандартний хід: пішак королеви на d4. Наступні десять ходів ми робимо доволі швидко, з помірними втратами, а тоді Клер якийсь час сидить, замислившись над дошкою. Вона завжди експериментує, завжди пробує coup d’éclat[25].
– А хто тобі подобається тепер? – запитує вона, не піднімаючи голови.
– Ти маєш на увазі у двадцять років? Чи у тридцять шість?
– І тоді, і тоді.
Намагаюся згадати себе двадцятирічного. Розпливчасті образи жінок, грудей, ніг, шкіри, волосся. Усі пригоди сплуталися, й жіночі обличчя не збігаються з їхніми іменами. В двадцять років я був зайнятий, але жалюгідний.
– У двадцять – нічого особливого. Ніхто не спадає на думку.
– А в тридцять шість?
Уважно вдивляюся в Клер. Дванадцять – ще зарано? Впевнений, що це надто рано. Краще фантазувати про вродливого, недосяжного і безпечного Пола Мак-Картні, ніж мати справу з диваком, який мандрує у часі, Генрі. Та все-таки, чому вона питає?
– Генрі?
– Що?
– Ти одружений?
– Так, – визнаю неохоче.
– З ким?
– З дуже красивою, терплячою, талановитою, розумною жінкою.
Її обличчя спохмурніло.
– А. – Вона бере в руки мого білого слона, якого побила кілька ходів тому, і крутить його на землі, мов дзиґу. – Це добре.
Здається, ця новина вивела її з рівноваги.
– У чому річ?
– Пусте. – Клер ходить королевою з e2 на b5. – Шах.
Ходжу конем, щоб захистити короля.
– А я заміжня? – допитується Клер.
Стрічаюсь з її очима.
– Сьогодні
Дня (
Трюк (
