п’яний, що впав на сходах, і мені довелося тягнути його до квартири й укладати в ліжко. Батько кашляє, чую, як він вовтузиться на кухні.
Інший я, здається, нервує. Він дивиться на двері.
– Що? – запитую у нього.
– Нічого, – відказує він.
Підводжусь і перевіряю замок.
– Ні, – каже він. Здається, йому важко дається це слово.
– Чого ти? – відповідаю я.
Чую важкі батькові кроки просто під дверима.
– Генрі? – кличе він, і ручка дверей повільно повертається. Нараз я розумію, що ненавмисно відімкнув двері, Генрі кидається до них, але надто пізно: тато засовує голову, а там ми, in flagrante delicto[22].
– Ой! – вигукує батько. Його очі широко відкриті, почувається він відразливо. – Боже, Генрі.
– Батько гримає дверима, чую, як він повертається у свою кімнату. Натягуючи джинси та футболку, докірливо глипаю на себе. Йду коридором до татової спальні. Двері зачинені. Стукаю. Відповіді немає. Чекаю.
– Тату?
Тиша. Відчиняю двері й стаю у проході.
– Тату?
Він сидить на ліжку, спиною до мене. Якийсь час стою на порозі, не в змозі змусити себе увійти до кімнати, а він і далі непорушно сидить. Нарешті зачиняю двері й повертаюсь у свою кімнату.
– У цьому повністю твоя провина, – суворо кажу собі.
Він надягнув джинси й сидить на кріслі, обхопивши голову руками.
– Ти ж знав, ти знав, що станеться, і не промовив ні слова. Де твоє відчуття самозбереження? Що в біса з тобою таке? Який сенс знати майбутнє, якщо не можна захистити себе, принаймні від таких неприємних принизливих сцен?
– Стули писок, – хрипить Генрі. – Просто стули писок.
– І не подумаю! – починаю кричати. – Адже тобі треба було лише сказати…
– Слухай. – Він приречено дивиться на мене. – Це було наче… як той день на ковзанці.
– От дідько!
Кілька років тому в Індіан-Гед-Парку я бачив, як маленькій дівчинці влучили в голову хокейною шайбою. Це було жахливо. Пізніше я дізнався, що вона померла в лікарні. А тоді почав знову і знову повертатися у той день. Я хотів попередити її маму, та не міг. Я кричав: «Ні, заберіть її додому, не відпускайте її на лід, заберіть її, вона пораниться, вона помре!» Втім, розумів, що слова звучать лише в моїй голові, а все відбувалося, як і раніше.
– Ти говориш про зміну майбутнього, – каже Генрі. – Але для мене це минуле. Й наскільки я можу сказати, тут нічого не вдієш. Тобто я спробував, і саме тому це сталося. Якби я не сказав дещо, ти б не піднявся…
– То навіщо ти це сказав?
– Тому. І ти скажеш, просто зажди. – Він знизує плечима. – Це, як із мамою. Нещасний випадок. Immer wieder[23]. Завжди знову, завжди те саме.
– Вільний вибір?
Він підводиться, підходить
На місці злочину (
Не раз (
