– таємниця. Вони і так би не повірили мені. – Своїм конем вона заганяє мого слона у пастку і хитро мені посміхається. Споглядаю дошку, намагаючись знайти спосіб зняти її коня, чи забрати мого слона. Для білих ситуація вкрай напружена.
– Генрі, ти справжній?
Я трохи розгубився.
– Так. А яким ще я можу бути?
– Ну, не знаю. Примарним?
– Я звичайна людина, Клер.
– Доведи.
– Як?
– Не знаю.
– Слухай, я думаю, ти теж не доведеш, що справжня, Клер.
– Звичайно, доведу.
– Як?
– Я така ж, як інші люди.
– Але я теж такий же, як і інші. – Дивно, що Клер порушила цю тему. У 1999 році щодо цього ж питання ми з лікарем Кендріком втяглися у філософську позиційну війну. Кендрік переконаний, що я – передвісник нового виду людини, що відрізняється від теперішнього люду, як кроманьйонець від свого сусіда неандертальця. Я стверджую, що я – просто збій програми; нездатність мати дітей доводить, що я не можу бути відсутньою ланкою. Ми обурено цитуємо один одному К’єркегора та Гайдеггера. Тим часом Клер теж ставиться до мене з недовірою.
– Люди не з’являються і зникають так, як ти. Ти – наче Чеширський кіт.
– Ти натякаєш, що я – вигаданий персонаж?
Нарешті визначився з ходом: тура на а3. Тепер вона може забрати мого слона, та в результаті втратить королеву. За якусь мить вона розуміє це, і показує мені язика. Її язик неприємного помаранчевого відтінку від усіх тих чіпсів «Дорітос», які вона з’їла.
– Це змушує мене роздумувати про казки. Я маю на увазі, якщо ти – справжній, то чому казки не можуть бути реальними історіями? – Клер підводиться, все ще задумливо дивлячись на дошку, і трохи підтанцьовує, наче в неї загорілися штани. – Гадаю, земля стає дедалі твердішою, мої сідниці заніміли.
– Можливо, казки реальні. Або деякі моменти в них відбувалися насправді, а потім люди просто додумали дещо, знаєш?
– Наприклад, Білосніжка була у комі?
– І Спляча Красуня також.
– А Джек Бобове Стебло насправді був чудовим садівником.
– А Ной – старий дивак, що жив у плавучому будинку з купою котів.
Клер витріщається на мене.
– Ной з Біблії. Це не казка.
– А. Так. Вибач.
Я дуже зголоднів. У будь-яку мить Нел кликатиме дзвіночком на вечерю, і Клер буде змушена піти. Вона повертається за свою половину дошки. Коли Клер починає будувати пірамідку з переможних фігур, бачу, що інтерес до гри вона втратила.
– Ти ще не довів, що справжній, – каже дівчина.
– Ти теж.
– А ти сумніваєшся, що я справжня? – здивовано питає вона.
– Можливо, ти мені снишся. Може, я снюсь тобі. Можливо, ми існуємо в снах одне одного й кожного ранку, коли прокидаємося, все забуваємо?
Клер насуплюється і робить рух рукою, ніби хоче відкинути цю дивну ідею.
– Ущипни мене, – просить вона.
Нахиляюся
