Вона наполягала на тому, щоб приїхати до нього додому.
– Ти відморозиш свій чудовий задок! – спробував відмовити її Мікаел.
Та Еріка його наче не чула, і, якби не її тон, він навіть зрадів би тому, що вона така вперта. Відколи він вийшов з редакції, йому дуже кортіло поговорити з нею, а може, ще й затягти її в ліжко й зірвати з неї весь одяг. Та щось підказувало йому, що цього не буде. Її голос звучав стурбовано, і, коли вона пробурмотіла: «Вибач», – Мікаел стривожився ще більше.
– Я негайно беру таксі, – сказала вона.
Минуло трохи часу, перш ніж вона з’явилася. Блумквіст знічев’я зайшов у ванну кімнату й глянув у дзеркало. Він, звісно, мав і кращі дні. Його волосся розкудлане, давно не стрижене, під очима – капшуки. І виною тут Елізабет Джордж. Вилаявшись, він вийшов з ванної й заходився прибирати в квартирі.
Принаймні на це Еріка поскаржитися не зможе. Хоч як довго вони знали одне одного, хоч як тісно переплітались їхні долі, Мікаел усе ще страждав на комплекс чистоти. Він син звичайного робітника й парубок, вона заміжня жінка з порядного товариства, яка жила в ідеальному будиночку в Салтшебадені. А проте пристойніший вигляд його помешканню не зашкодить.
Запустивши посудомийну машину й вимивши раковину, він побіг викидати сміття. Він навіть устиг пропилотяжити у вітальні, полити квіти на підвіконні й дати лад книжковій шафі та полиці з журналами, перш ніж пролунав дзвінок. У двері не тільки дзвонили, а й нетерпляче стукали.
Відчинивши, Блумквіст жахнувся: перед ним стояла наскрізь промерзла Еріка. Вона буквально трусилася, наче листочок. І не тільки через погоду. На її голові навіть не було капелюха. Вітер зовсім зіпсував її охайну зачіску, а на правій щоці з’явилося щось подібне до подряпини.
– Ріккі, що з тобою? – запитав він.
– Відморозила свій чудовий задок. Не змогла зловити таксі.
– А що в тебе на щоці?
– Послизнулась, упала. Разів зо три, здається.
Він глянув на її темно-червоні італійські чоботи на високих підборах.
– Таж у тебе ідеальне взуття для глибокого снігу!
– Еге ж, ідеальне. Не кажучи вже про те, що я вранці вирішила нічого не піддягати… Геніально!
– Заходь, я тебе зігрію.
Еріка впала йому в обійми, затремтівши ще сильніше, і він міцно притис її до себе.
– Вибач, – знову сказала вона.
– За що?
– За все. За «Сернер». Я була дурепа.
– Не перебільшуй, Ріккі.
Змахнувши сніжинки з її волосся й чола, він обережно оглянув рану на щоці.
– Ні, ні, я маю тобі все розповісти, – промовила Еріка.
– Але спершу зніми з себе одяг і посидь у гарячій ванні. Хочеш келих червоного вина?
Вона захотіла, а тоді довго сиділа у ванні з келихом, що в нього Мікаел двічі або й тричі доливав. Він сидів поруч з нею на унітазі, слухаючи
