Ганна зробилась як не своя, і Авґуст, певно, теж. Це мало б розлютити Франса, та він знав, що сам в усьому винен. Купив собі свободу, начхав на сина, тож, мабуть, на суді, який розглядав справу про опіку, сказали правду, що мрію про штучне життя він поставив над свого сина. Який же він був бовдур!
Франс дістав ноутбук, розгорнув «Ґуґл» і почав шукати докладнішу інформацію про обдаровання савантів. Він уже замовив багато книжок, зокрема й ґрунтовну працю професора Даролда Трефферта «Острови геніальності», присвячену цій темі. Балдер, як завжди, хотів вивчити все сам до найменших подробиць. Ні один чортів психолог чи педагог не зможе краще за нього розібратися, чого тепер потребує його син. Він знатиме куди більше за багатьох з них.
Франсову увагу привернула історія про дівчинку-аутистку Надю. Історія її життя була описана в книжці Лорни Селф «Надя: незвичайні здібності до малювання в дівчинки-аутистки», а ще в книжці Олівера Сакса «Чоловік, що переплутав дружину з капелюхом». Балдер захоплено читав. Це була бентежна історія, де прозирало багато паралелей. Як і Авґуст, Надя здавалась ідеально здоровою, коли народилася, і тільки згодом її батьки зрозуміли, що з дівчинкою щось не так.
Вона ніяк не починала розмовляти, не дивилася людям у вічі, уникала фізичного контакту й не реагувала на материні репліки чи усмішки. Надя переважно була тиха й замкнута і лише нав’язливо рвала папір на вузенькі смужечки. У шість років вона так само не промовила й слова.
А проте Надя малювала, як Леонардо да Вінчі. Уже в три роки цілком несподівано дівчинка стала зображати коней. На відміну від інших дітей, вона починала не з форми, не з цілого, а навпаки, з якоїсь маленької деталі – з копита, з чобота вершника чи хвоста. Найдивнішим було те, що малювала вона швидко. З приголомшливим, чудернацьким поспіхом вона сполучала разом частини, одну – звідси, другу – звідти, аж поки утворювалось ідеальне ціле – кінь, який скаче собі чи йде. Зі свого досвіду в підлітковому віці Франс знав, що нема нічого складнішого, як намалювати тварину в русі. Хоч як старайся, однаково вийде неприродно та скуто. Треба досягти справжньої майстерності, щоб зобразити рух невимушеним і легким. Надя досягла такої майстерності вже в три роки.
Її коні були як ідеальні знімки, зроблені легкою рукою. І явно не внаслідок довгих тренувань. Її віртуозність, яка прорвалася, наче крізь греблю, зачаровувала сучасників. Як їй удавалося перестрибувати століття розвитку історії мистецтва лише кількома швидкими рухами руки? Австралійські дослідники Аллан Снайдер і Джон Мітчелл, вивчивши її малюнки, 1999 року запропонували теорію, що поступово здобула загальне визнання. Згідно з нею, всі ми маємо природжену здатність досягти такого рівня віртуозності, але в більшості з нас вона заблокована.
Якщо ми бачимо футбольний м’яч чи ще щось, то не відразу розуміємо, що перед нами тривимірний об’єкт. Навпаки, мозок блискавично сприймає кілька деталей, тіні й різницю в глибині та нюансах і робить з них
