Авґуст зможе навчитися говорити й далі малювати – це запаморочлива новина. Хоч плакав Франс, певна річ, не тільки через це. Сюди домішалися ще драма в «Соліфоні», смертельна загроза, тягар його таємниці й туга за Ганною, чи за Фарах, чи будь за ким, хто міг би заповнити порожнечу в його серці.
– Мій хлопчику! – промовив Балдер.
Він так розчулився, що й не помітив, як у нього ввімкнувся ноутбук і почав показувати те, що відбувалося перед однією з камер зовнішнього спостереження біля його будинку.
Через садок, попри несамовиту бурю, йшов довготелесий чоловік в утепленій шкіряній куртці та сірій кепці, натягненій так, що вона ретельно приховувала його обличчя. Хоч хто то був, але він добре знав, що його знімають. Чоловік видавався худорлявим і поворотким, проте щось у його хиткій, трохи театральній ході нагадувало боксера-ваговика, який прямував на ринг.
Ґабрієлла Ґране сиділа у своєму кабінеті в СЕПО й провадила пошуки в інтернеті та реєстрі агенції. Вона до ладу й не знала, чого шукає. Але її мучило щось незрозуміле, щось тривожне й дивне.
Їхню розмову з Балдером урвали. Їй знову зателефонувала Гелена Крафт – керівниця СЕПО. Ще й з тієї ж самої причини, що й минулого разу. З нею хотіла поговорити Алона Касалес з АНБ, і тепер Алонин голос звучав набагато спокійніше. Вона навіть намагалася злегка фліртувати.
– Вам удалося розібратися зі своїми комп’ютерами? – спитала Ґабрієлла.
– Ха… так. Це був цирк, але, гадаю, нічого страшного. Вибач, якщо минулого разу говорила трохи загадково. Боюсь, я не маю особливого вибору. Просто хочу ще раз наголосити: професорові Балдеру загрожує реальна й серйозна небезпека, хоч ми нічого не знаємо напевно. Ви владнали цю справу?
– Я з ним поговорила. Він відмовляється покидати будинок. Сказав, що має вдома якусь важливу справу. Хочу організувати стеження.
– Чудово. Як ти, можливо, здогадуєшся, я про тебе копнула глибше. І дуже вражена, панно Ґране. Хіба таким, як ти, не слід працювати в компанії «Ґолдман Сакс» і заробляти мільйони?
– Не до мого смаку.
– І не до мого. Від грошей я не відмовилася б, але це малоплатне винюхування подобається мені більше. Отже, солоденька, справи такі… Деякі мої колеги вважають, що нічого особливого тут немає. Я, до речі, категорично не погоджуюся з цією думкою. І не тільки тому, що впевнена: це угруповання становить загрозу нашим національним економічним інтересам. Гадаю, тут є ще й політичні моменти. Російський комп’ютерник, про якого я згадувала, Анатолій Хабаров, має зв’язок з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим – великим акціонером Газпрому.
– Зрозуміло.
– Але це поки що переважно сліпі кінці і я згаяла багато часу, намагаючись установити особу їхнього лідера.
– Того, кого звуть Танос?
– Або тієї.
– Тієї?
– Я можу й помилятися. Хоч такі кримінальні угруповання часто використовують жінок, проте не на керівних
