час на програмування?» Звісно, схоче! Після школи Ґейтс сів на автобус і поїхав до офісу С-Cubed. Того вечора він програмував до пізньої ночі.
С-Cubed зрештою збанкрутували, тож Ґейтс та його друзі стали зависати в комп’ютерному центрі при Вашинґтонському університеті. Минуло багато часу, перше ніж вони долучилися до компанії ISI, що погодилася давати їм безкоштовний час на комп’ютерах в обмін на роботу над ПЗ, яке можна буде використати для автоматизації їхніх платіжних відомостей. За сім місяців 1971 року Ґейтс та його товариші витратили приблизно 1575 годин комп’ютерного часу на ЕОМ ISI, що приблизно дорівнює вісьмом годинам на день, сімом дням на тиждень.
«Це перетворилося на одержимість, – каже Ґейтс про перші роки навчання. – Я не займався спортом. Ходив до клубу вночі. Ми програмували на вихідних. Рідко якого тижня ми не проводили там 20 чи 30 годин. Бували часи, коли Пол Аллен і я мали неприємності через те, що крали паролі та зламували систему. Нас вигнали. І тоді я протягом усього літа не мав доступу до комп’ютера. Мені тоді було 15 чи 16 років. Згодом я дізнався, що Пол знайшов безкоштовний комп’ютер у Вашинґтонському університеті. Машини стояли в них у медичному центрі й на факультеті фізики. Робота комп’ютерів була розписана на 24 години, але існував період, коли ніхто на них не працював, отож між 3 та 6 годинами ранку графіку не було. – Ґейтс сміється. – Я виходив з дому вночі, після відбою. Зі своєї домівки я міг дійти пішки до університету. Або ж сідав на автобус. Це пояснює, чому я такий щедрий до Вашинґтонського університету: вони дозволяли мені красти багато комп’ютерного часу». Через кілька років мати Ґейтса казала таке: «Ми часто дивувалися, чому йому так важко прокидатися зранку».
Якось Бадові Пемброку, одному із засновників ISI, потелефонували з компанії TRW, що розробляла технології. Компанія щойно підписала контракт на облаштування комп’ютерної системи на величезній електростанції в Бонневіллі на півдні штату Вашинґтон. TRW надзвичайно потребували програмістів, обізнаних у програмному забезпеченні, що його використовувала електростанція. У цей ранній період комп’ютерної революції складно було знайти програмістів з таким спеціалізованим досвідом. Але Пемброк точно знав, кому слід телефонувати: хлопчакам із середньої школи «Лейксайд», які провели тисячі годин комп’ютерного часу за ЕОМ ISI. Ґейтс навчався у випускних класах і якимось чином зміг переконати своїх учителів дозволити йому перейти до Бонневілля під приводом проведення незалежного навчального проекту. Там він провів усю весну, пишучи код під наглядом Джона Нортона, який, за словами самого Ґейтса, навчив його програмування як ніхто інший.
Ці п’ять років, від восьмого класу до закінчення школи, були Гамбургом Білла Ґейтса і за всіма показниками він дістав іще більш неймовірні можливості, ніж Білл Джой.
Перша можливість: Ґейтса відіслали навчатися до «Лейксайду». Скільки середніх шкіл у світі 1968 року мали доступ
