працював двадцять чотири години на добу. Я перебував там усю ніч, і лише зранку йшов додому. Протягом середньостатистичного тижня у комп’ютерному центрі я проводив більше часу, ніж на заняттях. Усі, хто був у центрі, періодично забували з’являтися на заняттях узагалі, не розуміючи, що нас реєструють».
«Проблема полягала в тому, що студентам видавали рахунок з фіксованою кількістю грошей, а тоді час вичерпувався. Коли ти заходив у систему, повинен був ввести, скільки часу хотів провести за комп’ютером. Давали, скажімо, годину часу. Ось і все, – розповідає Джой, усміхаючись своїм власним спогадам. – Одного разу хтось зрозумів, що якщо ввести „час дорівнює“, а тоді букву, наприклад t = k, то гроші не знімаються. То був баг у програмному забезпеченні. Можна було ввести t дорівнює k і сидіти там довіку».
Лише поцінуйте огром можливостей, що судилися Біллові Джою. Позаяк він вступив до такого далекоглядного навчального закладу, як Мічиґанський університет, то дістав змогу тренуватися на системі розподілу часу замість перфокарт; мічиґанська система мала помилку, він міг програмувати усе, що хотів; університет хотів витрачати гроші на те, щоб комп’ютерний центр був відчиненим двадцять чотири години на добу, Джой міг залишатись там усю ніч; а ще він міг витрачати на програмування скільки завгодно годин, отож коли дістав змогу переписати ЮНІКС, був до цього завдання готовим. Білл Джой був винятковим. Він прагнув навчатися. І це мало велике значення. Однак, перше ніж він зміг стати експертом, хтось мусив дати йому нагоду навчитись, як цим експертом бути.
«У Мічиґані я програмував годин вісім або десять на добу, – веде далі Джой. – До того як я потрапив у Берклі, уже робив таке і вдень і вночі. Удома мав термінал. Я не спав до другої чи третьої ранку, переглядав старі фільми та програмував. Часом і засинав при комп’ютері, – він показує, як його голова падала просто на клавіатуру, – і знаєте, як клавіша натискається ще і ще, а тоді вищить? Після того як це повториться тричі, слід іти спати. Навіть коли я вступив до вишу в Берклі, ще був не надто компетентним. Досвідченим я став десь на другий рік навчання. Саме тоді я написав програми, що їх досі використовують, – а минуло вже тридцять років». Він замовк на мить і порахував подумки – у таких, як Білл Джой, це не забирає багато часу. Мічиґан був 1971 року. Цілеспрямовано програмувати почав на другому курсі. Додайте літній час, дні й ночі протягом першого року в Берклі. «Це п’ять років, – каже він, зрештою. – І я цим не займався, коли лише вступив до Мічиґану. Отож, мабуть, таки десять тисяч годин? Приблизно так».
4
То чи є правило десяти тисяч годин загальним правилом успіху? Якщо ми пошукаємо в біографії кожного, хто досяг успіху, то чи завжди знайдемо приклад, еквівалентний Мічиґанському комп’ютерному центру або хокейним зірковим командам – щось на кшталт особливої можливості практикуватися?
Перевірмо цю ідею двома прикладами й заради простоти візьмімо найбільш знайомі нам особистості:
