align="center">3
Повернімося до Білла Джоя. Надворі 1971 рік. Білл Джой – високий, незграбний. Йому 16 років. А ще він – математичний геній, саме такий студент, яких сотнями приваблюють МТІ, КТІ або Університет Ватерлоо. «Малим хлопчаком Білл хотів знати все про все на світі ще навіть до того, як дізнався, що хоче знати, – пригадує Вільям, його батько. – Ми давали відповіді, коли могли. Якщо ж не могли, просто давали йому книжку». Коли настав час подавати документи на вступ до коледжу, Джой дістав високі бали з математики на Академічному оцінювальному тесті. «Складно не було, зовсім ні, – каже Білл сухо. – Була купа часу все перевірити двічі».
Він надзвичайно обдарований. Проте міркування на цьому не завершується. Ніколи. Ключем до його розвитку є те, що він надибав ту непримітну будівлю на Біл-авеню.
На початку 1970-х, коли Білл лише дізнавався про програмування, комп’ютери були розміром з кімнату. Єдина машина (яка насправді мала менше пам’яті й потужності, ніж зараз має ваша мікрохвильовка) могла коштувати аж мільйон доларів – причому за курсом 1970-х років. Комп’ютери були рідкістю. Якщо вдавалося знайти, то складно було дістати доступ до нього; якщо ви все ж здобували доступ, то знадобилося б ціле багатство, щоб узяти його в оренду.
До того ж саме програмування являло собою дуже виснажливу справу. То були часи, коли комп’ютерні програми створювалися на картонних перфокартах. Кожна стрічка коду була відтиснена на картці за допомогою клавішного перфоратора. Складна програма могла включати сотні, якщо не тисячі таких карток у високих стосах. Щойно програму було завершено, ви йшли до будь-якого комп’ютера, до котрого мали доступ, і передавали стоси карток оператору. Оскільки комп’ютери тоді могли впоратися лише з одним завданням за раз, оператор призначав час для вашої програми і, залежно від того, скільки людей очікувало перед вами, ви могли отримати картки лише за кілька годин, ба навіть через день. Якщо ви припустились єдиної помилки – навіть типографської – у своїх картках, то мусили забирати їх назад, знаходити помилку й лише тоді починати все із самого початку.
За таких обставин надзвичайно складно було стати експертом із програмування. І, звичайно, стати експертом до двадцяти років взагалі неможливо. Коли ти можеш «програмувати» лише протягом кількох хвилин з кожної години, що її проводиш у комп’ютерному класі, як навзагал можна назбирати ті десять тисяч годин? «Програмування з картками, – згадує один тогочасний науковець, – не навчало програмування. Воно навчало терпіння й точності».
Розв’язання проблеми програмування прийшло лише в середині 1960-х років. Комп’ютери нарешті стали досить потужними, щоб виконувати більше від одного «завдання» за раз. Якщо операційну систему можна переписати, зрозуміли програмісти, час машини можна розподілити, тобто комп’ютер можна навчити виконувати сотні завдань одночасно. А це, своєю чергою, означало, що програмісти більше не мусять фізично
