коротко сказала Мільва.
Цього разу піхота з Брюґґе не мала й шансу. Кавалерія прорвалася крізь барикаду й миттєво розметала піхоту на мечах. Частина піших кинули зброю і здалися, частина намагалася утекти до лісу. Але з боку лісу атакував третій загін, ватага по-різному вдягнених, легкоозброєних вершників.
– Скойа’таелі, – сказала Мільва, встаючи. – Отепер ти розумієш, шо діється, відьмаче? Дійшло до тебе? Нільфгард, Верден і білки укупі. Війна. Як в Едірні місяць тому.
– Це рейд, – похитав головою Ґеральт. – Грабіжницький набіг. Тільки кіннота, ніякої піхоти…
– Піхота здобуває форти й гарнізони. Тамті оно дими, думаєш, від чого? З коптилень?
Знизу, від села, донеслися до них дикі, жахливі крики втікачів, яких наздогнали й вирізали білки. З дахів хат піднялися дими й полум’я. Сильний вітер просушив уже стріхи від уранішньої зливи, пожежа поширювалася блискавично.
– От, – буркнула Мільва. – За димом село піде. А ледь відбудувалися після тамтої війни. Два роки у поті чола ставили зруби, а згорять – за пару хвилин. Урок би з того взяти!
– Який? – різко спитав Ґеральт.
Вона не відповіла. Дим з палаючого села піднявся високо, досяг урвища, защипав очі, витиснув сльози. З пожежі пролунали крики. Любисток раптом став білим наче полотно.
Полонених зігнали у купу, оточили. За наказом рицаря у шоломі із чорним плюмажем вершники почали рубати й колоти беззбройних. Тих, хто падав, топтали кіньми. Кільце стискалося. Крики, які долинали до урвища, перестали нагадувати голоси людей.
– І ми маємо йти на південь? – запитав поет, красномовно дивлячись на відьмака. – Через ті пожежі? Туди, звідки приходять оці різники?
– Здається мені, – відповів із паузою Ґеральт, – що вибору в нас немає.
– Є, – заявила Мільва. – Я можу провести вас лісами на Совині узгір’я і назад до Кен Трейса. До Брокілону.
– Через палаючі ліси? Через загін, від якого ми ледь утекли?
– Певніше те, аніж шлях на південь. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.
Відьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежі. Нільфгардці вже впоралися із бранцями, кіннота формувалася у маршову колону. Строката ватага скойа’таелів рушила гостинцем, що вів на схід.
– Я не повернуся, – відповів твердо. – Але проведи у Брокілон Любистка.
– Ні! – запротестував поет, хоча досі не повернув собі нормальних кольорів. – Я їду із тобою.
Мільва махнула рукою, підняла сагайдак і лук, зробила крок у бік коней, раптом розвернулася.
– До диявола! – гарикнула. – Надто довго й надто часто я рятувала ельфів від смерті. Нє можу зара’ дивитися, як хтось гине! Проведу вас до Яруги, шалені ви дурні. Але не південним, тільки східним шляхом.
– Там також палають ліси.
– Проведу вас крізь вогонь. Звикла.
– Ти
