не встигла змінити й скупа щетина.
– Я заборонив тобі, – повторив відьмак.
– Заборонив, – визнав нарешті юнак. Говорив він без нільфгардського акценту. – Але я мушу.
Ґеральт зіскочив з коня, віддав вуздечку поетові. Витягнув меча.
– Злазь, – сказав спокійно. – Ти вже знайшов собі шматок заліза, як я бачу. То добре. Ніяково було б мені тебе зарізати, якби був ти беззбройним. Тепер – інша справа. Злазь.
– Я не стану із тобою битися. Не хочу.
– Здогадуюся. Як і всі твої земляки, волієш інший різновид битви. Такий, як у тій смолярні, мимо якої ти повинен був проїхати, йдучи нашим слідом. Кажу: злазь.
– Я Кагір Мавр Диффрин еп Келлах.
– Я не просив тебе представлятися. Я наказав тобі злізти.
– Я не злізу. Не хочу із тобою битися.
– Мільво, – відьмак кивнув на лучницю. – Зроби мені ласку, вбий під ним коня.
– Ні! – нільфгардець підняв руку, не встигла Мільва поставити стрілу на тятиву. – Ні, прошу. Я злізаю.
– Краще. А тепер доставай меча, синку.
Юнак сплів руки на грудях.
– Убий мне, якщо хочеш. Якщо бажаєш, накажи тій ельфійці застрелити мене з лука. Я не стану із тобою битися. Я Кагір Мавр Диффрин… син Келлаха. Хочу… Хочу до вас приєднатися.
– Я хіба недочув? Повтори.
– Я хочу до вас приєднатися. Ти їдеш на пошуки дівчини. Я хочу тобі допомогти. Мушу тобі допомогти.
– Це шаленець, – Ґеральт повернувся до Мільви й Любистка. – Він з глузду з’їхав. Ми стикнулися із шаленцем.
– А він пасував би до компанії, – буркнула Мільва. – Пасував би як влитий.
– Подумай над його пропозицією, Ґеральте, – шуткував Любисток. – Урешті-решт, це ж нільфгардський шляхтич. Може, за його допомогою легше нам буде дістатися до…
– Тримай язик на прив’язі, – різко обірвав його відьмак. – А ти – доставай меч, нільфгардцю.
– Я не стану із тобою битися. І я не нільгардець. Я походжу із Віковаро, а звуся…
– Немає мені діла, як ти звешся. Діставай зброю.
– Ні.
– Відьмаче! – Мільва перехилилася у сідлі, сплюнула на землю. – Час біжить, а дощ мочить. Нільфгардець не хоче проти тебе ставати, а ти, хоча корчиш суворі міни, не зарубаєш його холоднокровно. Маємо стирчати тут до засраної смерті? Давай я всаджу в його жеребчика стрілу, та їдьмо своєю дорогою. Пішки він за нами не встигне.
Кагір, син Келлаха, одним стрибком дістався до червоно-брунатного жеребчика, скочив у сідло й погнав галопом назад, криком підганяючи коня.
Відьмак мить дивився йому услід, а тоді заліз на Плітку. Мовчки. І не оглядаючись.
– Старію, – буркнув через певний час, коли Плітка порівнялася із буланим Мільви. – Мучать мене гризоти.
– Ага, буває таке зі старими, – лучниця глянула на нього зі співчуттям. – Відвар з медунки
