свій хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милої пані! Вітаю. Я – Золтан Хівай.
– Я Ґеральт, – представився після хвильки вагання відьмак. – Той, який співав, – то Любисток. А оце – Мільва.
– Ррр-ррва мать! – скреготнув папуга.
– Дзьоба стули! – гримнув на птаха Золтан Хівай. – Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввічлива. Десять талерів за дивину віддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моєї компанії. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фіґґіс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.
Перцифаль Шуттенбах ґномом не був. З-під мокрого каптура визирав, замість розкудланої бороди, довгий і шпичастий ніс, що беззаперечно окреслював належність його володаря до старої і шляхетної раси гномів.
– А оті, – Золтан Хівай вказав на збиту купку, що затрималася віддалік, – то втікачі з Кернів. Як бачте, самі баби із дітлахами. Було їх більше, але Нільфгард налетів на їхню групу три дні тому, вирізав та розігнав. Надибали ми їх у лісах і тепер разом ідемо.
– Сміливо йдете, – дозволив собі зауваження Ґеральт. – Гостинцем та зі співами.
– Не здається мені, – ворухнув бородою ґном, – щоби марш із плачем був кращим рішенням. Від Діллінжену ми лісами йшли, тихо й скрито, а як війська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.
Урвав себе, розглянувся по бойовиську.
– До таких картин, – кивнув на трупи, – ми вже звикли. Від самого Діллінжену, від Яруги, на гостинцях тільки смерть… Ви з оцими йшли?
– Ні. Нільфгард купців вирізав.
– Не Нільфгард, – покрутив головою ґном, спокійно дивлячись на вбитих. – Скойа’таелі. Регулярне військо не стане стріли з трупів витягати. А добра стріла півкрони коштує.
– Знається, – буркнула Мільва.
– Куди йдете?
– На південь, – відразу відповів Ґеральт.
– Не раджу, – Золтан Хівай знову похитав головою. – Там справжнє пекло, вогонь і погибель. Діллінжен уже точно захоплено, все більші сили Чорних Яругу переходять, у будь-який момент заллють усю долину на правому березі. Як бачте, вони вже й попереду є, на півночі, йдуть на місто Брюґґе. Тож єдиний зараз розумний напрям для втечі – це схід.
Мільва красномовно глянула на відьмака, а відьмак утримався від коментаря.
– Ми саме на схід прямуємо, – продовжував Золтан Хівай. – Єдиний шанс – це за фронт перейти, а зі сходу, від річки Іни, рушать же темерійські війська. Тож хочемо просіками лісовими йти до узгірь Турлоу, потім Старим Шляхом до Соддену, до річки Хотлі, що в Іну впадає. Як хочете, разом підемо. Якщо не стане вам на заваді, що повільно. Ви маєте коней, а нам втікачі темп сповільнюють.
– Вам же, – відізвалася Мільва, проникливо на нього дивлячись, – те нє стає на заваді. Ґном, навіть із багажем, піхом тридцять миль у день зробити може, майже стільки, скільки кінна людина. Я знаю Старий Шлях. Без біженців були б ви над Хотлі за якихось три дні.
– То
