вушної раковини, з якої видерли сережку. На полотнищі, що покривало віз, виднівся напис «Вера Левенгаупт і Сини». Синів поблизу видно не було.
– То не хлопи, – стиснула губи Мільва. – То купці. Йшли з півдня, від Діллінжену до Брюґґе, а тут їх наздогнали. Погано це, відьмаче. Думала я вже тут на південь звернути, але тепер не знаю, що й робити. Діллінжен і все Брюґґе вже, напевне, у нільфгардських руках, тож там до Яруги не доберемося. Треба нам далі на схід, через Турлуг. Там ліси, безлюддя, тудой військо не піде.
– Я не поїду далі на схід, – запротестував він. – Я мушу дістатися Яруги.
– Дістанешся, – відповіла вона несподівано спокійно. – Але безпечнішим шляхом. Якшо звідси рушиш на південь, попадеш просто нільфгардцям у пащеку. Нічого з того нє отримаєш.
– Отримаю час, – гарикнув він. – Їдучи на схід, я постійно його втрачаю. Казав же я, що не можу собі того…
– Тихо, – раптом сказав Любисток, повертаючи коня. – Перестаньте на мить балакати.
– Що сталося?
– Чую… спів.
Відьмак похитав головою. Мільва пирхнула.
– Помилився ти, поете.
– Тихо! Заткніться! Хтось співає, кажу ж вам! Не чуєте?
Ґеральт стягнув каптур, Мільва також нашорошила вуха, за мить глянула на відьмака й мовчки кивнула.
Музичний слух не підвів трубадура. Те, що здавалося неможливим, виявилося правдою. Ото вони стояли посеред лісу, під мжичкою, на дорозі, засланій трупами, і долинав до них спів. З півдня хтось наближався, співаючи весело й голосно.
Мільва шарпнула вуздечку карого, готова тікати, але відьмак стримав її жестом. Йому було цікаво. Бо спів, який вони чули, не був грізним, ритмічним, багатоголосим співом піхоти на марші чи бундючною пісенькою кавалеристів. Спів, що наближався, не пробуджував страху. Навпаки.
Дощ шумів у листі. Вони почали розрізняти слова пісеньки. Веселої пісеньки, яка здавалася серед цього пейзажу війни й смерті чимось чужим, неприродним й абсолютно не на місці.
Ой, дивіться, там під бором вовчисько танцює,
Зуби шкірить, хвостом маха, жваво підстрибу`є.
З чого хижак, з чого сірий отак веселиться?
Видно нежонатий, раз отак крути`ться!
Ум-ца, ум-ца, у-ха-ха.
Любисток раптом засміявся, витягнув з-під мокрого плаща лютню, не звертаючи увагу на сичання відьмака й Мільви, шарпнув за струни й підхопив на все горло:
Гей, дивіться, там на лузі вовк лапи волочить,
Униз морда, хвіст під пузом, з очок сльози точить.
З чого хижак, з чого сірий отак засмуче`ний?
Може, вчора оженився або заруче`ний!
– Ху-ху-ха!!! – відкрикнули вже зовсім поряд численні голоси.
Покотився гучний сміх, хтось пронизливо засвистів на пальцях, після чого з-за повороту шляху вивалилася дивна, але мальовнича компанія, що марширувала вервечкою, розбризкуючи болото ритмічними ударами важкезних ботів.
– Ґноми, –
