їм натягувати лук. Бюст, кажуть, затуляє тятиву.
– Мусив то якийсь поет вигадати, – фиркнула Мільва. – Сидить такий і виписує дурню, перо у нічний горщик макаючи, а дурнуваті людці вірять. То шо там, цицьками стріляють, чи як? До морди тятиву тягнуть, боком стоячи, отак ось. Нічого тятиві не заважає. Про те відрізання – то дурня, вигадка порожньої макітри, у якої тільки бабські цицьки на думці.
– Дякую тобі за повні визнання слова про поетів та поезію. І за науку про лучництво. Добра зброя той лук. Знаєте що? Думаю, що саме у тому напрямі й стане військове мистецтво розвиватися. У війнах майбутнього будуть битися на відстані. Буде винайдено зброю настільки далекобійну, що супротивники зможуть убивати одне одного навзаєм, узагалі одне одного не бачачи.
– Дурня, – коротко оцінила Мільва. – Лук добра річ, але війна – це хлоп проти хлопа, на відстані меча, хто сильніше – слабшому довбешку розвалює. Завжди так було, й завжди так буде. А як скінчиться, тоді й війни скінчаться. А поки шо – сам ти бачив, як воюється. З того села біля греблі. Ех, шо воно балакати дарма. Піду, розглянуся. Коні форкають, наче тут вовчок якийсь крутиться.
– Наче сарна, – Любисток провів її поглядом. – Гммм… Але, повертаючись до згаданого села біля греблі й того, що вона тобі сказала, як ми сиділи на урвищі… Не вважаєш, що ніби вона має трохи рації?
– Стосовно?
– Стосовно… Цірі, – трохи запнувся поет. – Наша чарівна і швидкострільна дівиця, здається, не розуміє взаємин між тобою і Цірі, вважає, як мені здається, що ти маєш намір конкурувати із нільфгардським імператором за її руку. Що ото твій справжній мотив поїздки до Нільфгарду.
– Відповідно, у цій позиції рації немає анітрохи. А у якій є?
– Зачекай, не кип’ятися. Але глянь правді в очі. Ти прийняв Цірі й вважаєш себе за її опікуна. Але це ж не звичайна дівчина. Це королівська дитина, Ґеральте. Їй, що тут довго мовити, писаний є трон. Палац. Корона. Не знаю, чи саме нільфгардська. Не знаю, чи Емгир для неї насправді кращий чоловік…
– Отож-бо. Не знаєш.
– А ти знаєш?
Відьмак загорнувся у попону.
– Ти, схоже, доходиш висновку, – сказав. – Але не напружуйся, я знаю, який то висновок. Немає сенсу рятувати Цірі від її долі, що написана їй від народження. Бо Цірі врятована накаже слугам спустити нас зі східців. Тож даймо цьому спокій. Так?
Любисток розтулив було рота, але Ґеральт не дав йому вимовити ані слова.
– Дівчину ж, – говорив він усе більш зміненим голосом, – не викрав ніякий дракон чи злий чарівник, не вивезли для викупу пірати. Не сидить вона у вежі, у ямі чи у клітці, не катують її і не мучать голодом. Навпаки. Спить на адамашках, їсть зі срібла, носить шовки та мережива, обвішується біжутерією, і гляньте тільки – її коронують. Коротко кажучи, вона щаслива. А якийсь відьмак, якого колись зла доля випадково поставила їй на дорозі, заповзявся те щастя порушити, зіпсувати, знищити, стоптати дірявими чоботами, які він унаслідував від якогось ельфа. Так?
– Я
