але її надокучливість результативна. Вона як собака з кісткою, інколи думає Ходжес.
– Ще немає результатів, – і це не зовсім і брехня, каже собі Ходжес: адже в мене їх і правда ще немає. Вона змірює його сумнівним поглядом, а машина вже виїжджає на швидкісну магістраль. Ходжес терпіти не може, коли вона так на нього дивиться.
– Я простежу, – додає він. – Повір мені.
– Вірю, – відказує колега. – Вірю, Білле. Від цього чоловікові стає ще гірше.
Вона нахиляється, відкриває валізку і дістає айпад.
– Я тут дещо надивилася, поки чекала. Хочеш послухати?
– Давай-но!
– Мартіна Стовер мала п’ятдесят років, коли її скалічив Брейді Хартсфілд. Тож зараз їй мало б бути п’ятдесят шість. Може, й п’ятдесят сім, але це малоймовірно, бо зараз лише січень, правда ж?
– Атож, навряд чи.
– На той момент, коли вона пішла на той ярмарок до центру, вона мешкала з матір’ю на Платановій вулиці. Не так уже далеко від Брейді Хартсфілда і його матері – така от іронія долі, якщо подумати.
А ще – неподалік від Тома Сауберса і його сім’ї, думає собі Ходжес. У них із Холлі вже була нещодавно справа, пов’язана із сім’єю Сауберсів, – і вона також мала зв’язок із тим, що в газетах називали «бійня з “мерседесом”». Зв’язків, якщо подумати, була сила-силенна. А найдивніша деталь, мабуть, полягала в тому, що та машина, якою Хартсфілд скористався як знаряддям убивства, належала двоюрідній сестрі Холлі Джібні.
– І як же літня жіночка з дочкою – тяжким інвалідом змогла перенестися від Трьох вулиць на Рідждейл?
– Страховка. Мартіна Стовер мала навіть не один шалений страховий поліс, не два, а аж три. Вона трохи схибнута була на страхуванні.
Ходжес про себе відзначив, що тільки Холлі могла промовити такі слова як похвалу.
– Про неї потім кілька статей у пресі було – вона серед тих, хто вижив, найсильніше травмована. Казала, що знала: коли б вона тоді не отримала роботу, то мала б почати платити за ними, всіма по черзі. Вона ж була лише самотня жінка, яка мала підтримувати стареньку матір-удову.
– Яка, врешті, й стала її доглядати. Холлі киває.
– Дуже дивно, дуже сумно. Але принаймні фінансова підтримка в них була – страховка. Вони навіть непогано влаштувалися у світі.
– Так, – погодився Ходжес, – але тепер вони пішли зі світу.
На це Холлі нічого не каже. Попереду виїзд на Рідждейл. Ходжес прямує туди.
5
Піт Гантлі набрав вагу, живіт у нього звисає над поясом, а от Ізабель Джейнз у линялих джинсах і синьому блейзері не втратила ані краплі колишнього шарму. Оксамитовий погляд її сірих очей переходить від Холлі до Ходжеса й назад.
– А ви схудли, – зауважує вона, і це може бути і похвалою, і звинуваченням.
– У нього щось зі шлунком, то він аналізи здав, – каже Холлі. – Результати мали бути сьогодні, але…
– Ну
