Холлі. – Мексиканського вершника в масці. Фільмів про Зорро було безліч, в одному був Ентоні Хопкінс у ролі Дона Дієго, але кіно не найкраще.
– Це може бути пов’язано зі справою? – питає Іззі. На обличчі в неї написана ввічлива цікавість, але в голосі помітна шпилька.
– Ще телесеріал був… – продовжує Холлі. Вона, немов загіпнотизована, вдивляється у фото. – У Діснея знімали, ще за чорно-білого часу. Місіс Еллертон могла бачити його в дитинстві.
– Ви хочете сказати, що вона шукала прихисту в дитячих спогадах, готуючись накласти на себе руки? – У голосі Піта Ходжес відчуває сумнів. – Певне, може бути.
– Скоріше повна фігня, – закочує очі Іззі. Холлі не звертає на це уваги.
– Можна зазирнути в ванну? Я там нічого не торкатимусь, навіть в оцьому. – Вона підіймає маленькі руки в рукавичках.
– Почувайся як вдома, – не замислюючись, відказує Іззі.
Іншими словами, подумки перекладає Ходжес, відчепися й дай дорослим поговорити. Ставлення Іззі до Холлі його не дуже турбує, та й тій воно як з гуски вода – то, мабуть, немає чого й перейматися. Та й справді Холлі сьогодні якась дуже вже непосидюча, кидається на всі боки. Мабуть, річ у фотографіях, міркує Ходжес. Наймертвішими люди виглядають саме на поліцейських знімках…
Холлі побрела дивитися ванну. Ходжес відкидається на спинку стільця, закидає руки за голову, розставивши лікті. Заморочливий шлунок сьогодні зранку не так уже його турбує – мабуть, тому, що він перейшов із кави на чай. Коли так, треба буде запастися кількома пачками «PG Tips». Як же його втомив постійний біль у шлунку.
– Чи не хочеш сказати, що ми тут робимо, Піте?
Піт зводить догори брови й намагається напустити на себе наївність:
– Що ти маєш на увазі, Керміте?
– Ти мав рацію, це в газети потрапить. Таку фігню в стилі серіалів народ любить, на цьому тлі їхнє життя виглядає краще…
– Цинічно, але, мабуть, правда, – зітхає Іззі.
– …але будь-який зв’язок із мерседесом-убивцею тут скоріше на рівні домислу і вимислу. – Ходжес не дуже впевнений, що думає саме так, але звучить це непогано. – Тут ми бачимо звичайну евтаназію – літня жінка не витримала страждань дочки. Може, коли Еллертон відкручувала кран на балоні з гелієм, її останньою думкою було: «Скоро ми побачимося, моя люба, – і, коли я ходитиму небесними шляхами, ти будеш поруч!»
Іззі пирхає, а Піт сидить блідий і замислений. Ходжес раптово згадує, що колись давно – може, тридцять років тому – Піт із дружиною втратили первістка, дочку, через синдром раптової смерті немовлят.
– Сумно це – газети день-два з цим носитимуться, але такі речі щодня у світі відбуваються. Щогодини, наскільки я розумію. То кажіть уже, в чому річ.
– Та, мабуть, ні в чому… Іззі каже, що нічого особливого.
– Так і каже, – підтверджує Іззі.
– Мабуть, Іззі гадає, що в мене вже з головою не все гаразд біля фінішу.
– Ні,
