можна? Нехай навіть тебе б’ють і лупцюють тисячами способів, ти маєш устати й тренуватися далі?
– Ну певно. Відьмак нічого не боїться.
– Справді? А ти, Цірі? Нічого не боїшся? Відповідай щиро.
Дівчинка відвернулася, закусила губу.
– А нікому не скажеш?
– Не скажу.
– Більш за все я боюся двох маятників. Двох відразу. І вітряка, але тільки тоді, якщо його запустити на швидкості. А ще є довга жердина, на ній, оце, я мушу досі з тією, ну… зі сра… Страховкою. Ламберт каже, що я вайло й роззява, але це ж неправда. Ґеральт сказав, що в мене трохи інакша тяжкість, бо я ж дівчина. Мушу просто більше тренуватися, хіба що… Я хотіла тебе про дещо запитати. Можу?
– Можеш.
– Якщо ти знаєшся на магії й на закляттях… Якщо вмієш чарувати… Чи могла б ти зробити так, щоб я була хлопчиком?
– Ні, – відповіла Трісс тоном, у якому бринів лід. – Не могла б.
– Гм-м… – явно стривожилася мала відьмачка. – А чи могла б ти принаймні…
– Принаймні що?
– Чи могла б ти зробити так, щоб я не мусила… – Цірі зарум’янилася. – Скажу тобі на вухо.
– Кажи. – Трісс нахилилася. – Я слухаю.
Цірі, червоніючи ще більше, наблизила обличчя до каштанового волосся чародійки.
Трісс випрямилася різко, а очі її загорілися.
– Сьогодні? Зараз?
– Гм.
– Ясна і йохана холера! – крикнула чародійка й копнула табурет так, що той аж гупнув об двері, збиваючи щурячу шкіру. – Зараза, мор, пранці й чума! Я хіба повбиваю тих клятих дурнів!
– Заспокойся, Мерігольд, – сказав Ламберт. – Ти збудилася неспівмірно й цілком без приводу.
– Не повчай мене! І припини звертатися до мене «Мерігольд»! А краще за все буде, якщо ти взагалі помовчиш. Не до тебе я говорю. Весеміре, Ґеральте, чи хтось із вас знав, як жорстоко скатована та дитина? У неї на тілі жодного живого місця немає.
– Дитинко, – поважно сказав Весемір, – не дай емоціям захопити себе. Ти виховувалася інакше, ти інакше дивишся на виховання дітей. Цірі походить з Півдня, там дівчаток і хлопчаків виховують зовсім однаково, без жодної різниці, як серед ельфів. На поні її посадили, коли мала вона п’ять років, коли мала вісім – уже їздила на полювання. Учили її користуватися луком, списом і мечем. Синці для Цірі – не новина…
– Не розповідайте мені дурниць, – підвелася Трісс. – Не вдавайте дурників. Це не поні, це не прогулянка й не потяг із санчат. Це Каер Морен! На тих ваших вітряках і маятниках, на вашій Катівні поламали кістки й поскручували в’язи десятки хлопців, крутих і навчених волоцюг, подібних до вас, зібраних по шляхах і витягнутих з канав. Жилавих, із чималим досвідом короткого життя гультяїв і розбишак. Які шанси має Цірі? Навіть вихована на Півдні, навіть по-ельфійськи, навіть під рукою такої бій-баби, як Левиця Каланте, ця мала була й досі є княжною. Делікатна шкіра, дрібна будова тіла, легка кістка… Це дівчинка! Що ви хотіли з неї зробити? Відьмака?
