всі мої запитання цілком щиро. Плинув час, розмова тривала, я посміливішав і запитав мого господаря про деякі дивні речі, що трапилися попередньої ночі: наприклад, чому візник ходив туди, де виднілися голубі вогники. Чи правда, що ці вогники вказували місце, де сховали золото? Граф пояснив мені, що, як заведено вважати, раз на рік у певну ніч – фактично це була ніч учорашня, коли, за повір’ям, усі злі духи отримують необмежену владу – над кожним місцем, де було сховано скарб, можна бачити голубий вогонь.
– Можна майже не сумніватися в тому, – продовжив він – що в місцях, через які ви проїжджали минулої ночі, ховали скарби, бо за цю землю століттями воювали валахи, саксонці і турки. Гадаю, в цих краях немає жодного фута землі, не политого людською кров’ю – кров’ю патріотів або завойовників. У давнину траплялися лихі часи, коли австрійці та угорці приходили сюди цілими ордами, а патріоти виходили їм назустріч, щоби дати відсіч – чоловіки й жінки, старі й малі; вони чекали їхнього приходу на скелях, які височили над перевалами, і намагалися знищити нападників, навмисне влаштовуючи обвали каміння. Коли ж загарбники святкували перемогу, то їм діставалося дуже мало, бо все цінне, що було, люди ховали у рідну землю.
– Але як же ці скарби, – запитав я, – так довго не могли знайти, коли їх можна було легко виявити за допомогою таких надійних покажчиків? – Граф посміхнувся, і губи, піднявшись, якимось дивовижним чином оголили ясна з довгими, гострими, як у собаки, зубами. Потім відповів:
– Тому що наш селянин у глибині душі – бовдур і боягуз! Ці вогні з’являються лише однієї ночі, а цієї ночі жодна людина у наших краях не висуне і носа зі свого помешкання без крайньої на те потреби. До того ж, ясновельможний пане, якщо б навіть хтось це і зробив, то він не знав би, як вчинити. І навіть той простолюдин, котрий, як ви розповідали мені, позначив те місце, де був вогонь, не знатиме, де його шукати вдень – попри те, що він сам його позначив. Б’юся об заклад, ви не зможете знайти ті місця знову!
– Тут ви маєте рацію, – відповів я. – Я навіть гадки не маю, де їх шукати.
Після цього ми перейшли до інших тем. Нарешті граф мовив:
– Нумо розкажіть мені про Лондон і той будинок, який ви для мене знайшли!
Вибачившись за свою недбалість, я пішов до моєї кімнати, щоб дістати папери з валізи. Упорядковуючи їх, я почув у сусідній кімнаті бряжчання порцеляни та срібла, а проходячи через неї, побачив, що зі столу прибрали посуд і засвітили лампу, бо на той час вже сутеніло. Лампу засвітили і в кабінеті, тобто у бібліотеці; я застав там графа, який лежав на дивані і читав, причому не що-небудь, а Англійський путівник Бредшоу. Коли я увійшов, він прибрав книги та папери зі столу, і ми поринули у всілякі плани, документи і цифри. Графа цікавило буквально все, тому він засипав мене величезною кількістю запитань про будинок та його околиці. Видно було, що він доклав максимум зусиль, щоби заздалегідь дізнатися якомога більше про свій майбутній маєток, бо наприкінці стало ясно, що він знав про
