що більше не засну. Повісивши своє дзеркальце для гоління біля вікна, я почав голитися. Раптом я відчув на своєму плечі руку, і голос графа промовив до мене: «Доброго ранку». Я аж сіпнувся, бо мене здивувало те, що я не побачив його у дзеркалі, де відбивалася вся кімната позаду мене. Смикнувшись, я трохи порізався, але тієї миті цього не помітив. Відповівши на привітання графа, я знову поглянув у дзеркальце, щоб пересвідчитись у своїй помилці. Цього разу не могло бути жодних сумнівів, бо він стояв поруч зі мною і я бачив його біля свого плеча. Але у дзеркалі його відображення не було! Можна було бачити усю кімнату позаду мене, але в ній жодних ознак жодної людини, окрім мене самого! Це був вкрай приголомшливий факт, котрий, поряд з іншими химерними випадками, лише посилив те непевне відчуття тривоги, яке охоплювало мене у близькій присутності графа. Тієї самої миті я побачив, що ранка трохи кровоточила і кров стікала по щоці. Я поклав бритву і напівобернувся, щоби взяти липучий пластир. Коли граф побачив моє обличчя, його очі спалахнули якимось демонічним шаленством, і він раптом схопив мене за горло. Я відсахнувся, і його рука торкнулася мотузки, на якій трималося розп’яття. Це миттєво змінило його, лють минула так швидко, що я почав сумніватися, а чи була вона взагалі.
– Обережніше, – сказав граф, – дивіться, як ви себе порізали. У цих краях це набагато небезпечніше, ніж вам здається.
Схопивши дзеркальце для гоління, він продовжив:
– Саме через цю гидоту і сталася халепа. Це – нікчемна іграшка для чоловічого марнославства. Геть її!
І розчинивши важку віконну раму одним порухом своєї страшної руки, граф викинув дзеркальце, яке розбилося далеко внизу на друзки об каміння, яким було вимощено двір. Потім, не вимовивши ні слова, він пішов. Це було дуже прикро, бо тепер я не бачитиму себе під час гоління, хіба що спробую скористатися футляром для годинника або горщиком для гоління, на щастя, зробленим із металу.
Зайшовши до їдальні, я побачив на столі приготований сніданок, але графа не було. Так я поснідав на самоті. Дивно, але я ще й досі не бачив, як граф їсть або п’є. Він такий дивний! Після сніданку я трохи повештався по замку і позаглядав туди-сюди. Вийшовши на східці, я знайшов кімнату, повернену на південь. З неї відкривався чудовий краєвид, і з того місця, де я стояв, усе було дуже добре видно. Замок розташовано на самому краєчку моторошної прірви. Кинутий з вікна камінь падатиме тисячу футів униз, ні об що не вдарившись на своєму шляху! Скрізь, куди сягає погляд, – море зелених крон дерев, між якими де-не-де видніються прогалини, що вказують на глибокі провалля. То тут, то там можна бачити сріблясті ниточки річок, що течуть, звиваючись, ущелинами через ліси.
Але наразі я не надто налаштований описувати красоти, бо, продовживши після цієї кімнати свої дослідження замку, я скрізь знайшов у ньому самі лише двері, двері та двері – усі замкнені на замок або на засув. Окрім вікон у стінах замку, тут ніде немає доступного виходу.
Замок є справжнісінькою
