так боялися за мене? Що означали подаровані мені хрестик, головка часнику, шипшина, а також кетяг горобини? Борони Боже ту добру жінку, яка повісила хрестик мені на шию! Щоразу, коли я доторкаюся до нього, він дає мені втіху і силу. Як це дивно, що річ, яку мене навчили сприймати несхвально як таку, що відгонить ідолопоклонством, тепер, у годину тривоги й самотності, стала мені в пригоді. Чи, може, сама ця річ містить у собі щось незвичайне, чи, може, вона є своєрідним посередником, дієвим помічником, котрий передає спогади про співчуття та втіху? Колись, якщо трапиться нагода, треба буде вивчити це питання і визначитися щодо мого ставлення до нього. А поки що слід з’ясувати все про графа Дракулу, оскільки це допоможе мені у всьому розібратися. Сьогодні вночі він зможе багато про себе розповісти, якщо я поверну розмову в цьому напрямі. Проте я мушу бути дуже обережним, щоб не збудити у нього ніяких підозр.
Опівночі. Ми з графом мали тривалу розмову. Я поставив йому декілька запитань з історії Трансільванії, і він швидко та емоційно підхопив цю тему. Розповідаючи про людей та події, особливо про битви, він говорив так, наче сам брав у них участь. Пізніше він пояснив це тим, що для магната честь його дому і його роду є його власною честю, їхня слава є його славою, а їхня доля – його долею. Щоразу, говорячи про свій рід, він завжди казав «ми», майже завжди використовуючи множину, як це притаманно королям. Шкода, що я не зміг точно записати всі його слова, бо для мене це було вкрай цікаво і незвично. Здавалося, його розповідь містила в собі всю історію цього краю. Промовляючи, він розпалився і став походжати кімнатою, смикаючи себе за довжелезні білі вуса і хапаючи все, що потрапляло йому під руки, наче збираючись розчавити ці предмети самими лише руками. А один його пасаж я записав настільки точно, наскільки зміг, бо в ньому граф у своєрідний спосіб виклав історію свого роду:
«Ми, секеї, маємо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох хоробрих племен, котрі билися, як леви, за володарство. Сюди, у водоверть європейських народів, принесло плем’я угрів з Ісландії той бойовий дух, котрий передали йому Тор і Один і котрий безстрашні скандинавські воїни проявили з такою немилосердною жорстокістю на узбережжях Європи – та й не лише Європи, але й Азії та Африки, – що тамтешнім мешканцям здалося, ніби прийшли якісь люди-вовки, справжні перевертні. Коли вони дійшли до цих країв, то знайшли тут гунів, чиє войовниче шаленство прокотилося землею, наче вогненна хвиля, а знищувані ними народи увірували в те, що у венах цих завойовників текла кров давніх відьмаків, котрі, будучи вигнаними зі Скіфії, породичалися з дияволами пустелі. Бовдури й телепні! Чи може якийсь диявол чи відьмак зрівнятися з величним Аттилою, чия кров тече у цих жилах? – Граф підняв свої руки. – Що ж тут дивного, що ми були народом-переможцем? Що було дивного в нашій гордості? І чи слід дивуватися з того, що ми прогнали звідсіля мадярів, ломбардійців, аварів, болгар та турків, які сунули сюди тисячами? Чи дивно те, що коли Арпад зі
