довкола на усі ці начебто величні надгробні камені – та їм давно пора повалитися під вагою написаної на них брехні! На всіх них викарбувано: «Тут лежить тіло» або «Вічна пам’ять», але більшість могил – порожні, там немає нічиїх останків і ніколи не було; і пам’ять про них нікого й ніколи анітрохи не турбувала – тим більше «вічна». Брехня, все брехня і нічого, окрім тієї чи іншої брехні! Уявіть лишень, яка буде товкотнеча на Судний День, коли всі мерці пришкандибають сюди у своїх саванах і спробують прихопити з собою оці надгробки, щоби довести свою прижиттєву добропорядність; а дехто з них навіть не зможе вхопитися за ці камені, бо їхні тремтливі руки будуть слизькими від довгого лежання на морському дні.
Із самовдоволеного вигляду дідугана і з того, як він поглянув на своїх приятелів, чекаючи від них схвалення своєї промови, я дійшла висновку, що він дещо хизувався, тому я вставила своє слово, щоб спонукати його до продовження:
– Годі вам, містере Свейлз, ви напевне жартуєте. Хіба ж можуть всі ці надгробки брехати?
– Певна річ! Небрехливих серед них – якась жалюгідна жменька, та й то тих, під якими лежать справді добропорядні люди. Всі інші – брешуть. От, наприклад, ви, нетутешня, приходите сюди на цей цвинтар.
Я схвально кивнула головою, бо визнала за краще погодитися, хоча я не зовсім розуміла, про що йдеться. Я гадала, що це має якийсь стосунок до церкви. Старий продовжив:
– Ви приходите сюди і, звичайно ж, думаєте, що під цими надгробками, як і годиться, поховані люди, еге ж?
Я знову схвально кивнула головою.
– А ось саме тут і криється брехня. Їй-богу, на цьому цвинтарі є чимало поховань так само порожніх, як табакерка діда Дана у п’ятницю ввечері.
Він злегка підштовхнув ліктем одного зі своїх друзяк, і всі вони весело розсміялися.
– Сили небесні! Та хіба ж воно може бути інакше? Погляньте-но на ту могилу, що праворуч! Прочитайте, що там написано.
Я підійшла до могили і прочитала: «Едвард Спенслоу, убитий піратами біля острова Андрос у квітні 1854 року у віці 30 років». Коли я повернулася, містер Свейлз продовжив:
– І хто ж, цікаво знати, привіз його сюди, щоб поховати тут? Убитий біля острова Андрос! І ви думаєте, що його тіло спочиває на цьому цвинтарі?! Та я назву вам дюжину тих, чиї кістки лежать на морському дні біля Гренландії чи деінде, куди їх занесла течія! – Старий вказав рукою на північ. – Довкола вас – надгробки. Можете, не підводячись, прочитати звідси викарбувані на них брехливі рядки. Оцей Брейтвейт Лоурі – я знав його батька – потонув разом із кораблем «Жвавий» 1820 року біля узбережжя Гренландії; або ж Ендрю Вудхаус, потонув у тих самих водах 1777-го; або ж Джон Пекстон, потонув біля мису Фервелл за рік після того; або ж старий Джон Роулінгс – чий дід ходив у море разом зі мною – потонув у Фінській затоці у п’ятдесятому році. Як ви гадаєте – кинуться всі ці чоловіки стрімголов на цвинтар у Вітбі
